Олександр Морозов

Ніжинські полковники брати Золотаренки

                                      (закінченя)

Труну з тілом загиблого наказного гетьмана з великими почестями доставили до Ніжина, де козаки та міщани віддали йому останню шану. З Ніжина тіло покійного перевезли до Корсуня, звідки Іван Золотаренко був родом, щоб поховати у збудованій його коштом церкві Різдва Христового. Похорон мав відбутися відразу ж після Різдвяних свят, а до того труну поставили на катафалку у дерев’яному Миколаївському храмі за містом. Одначе лиха доля готувала хороброму ніжинському полковнику останнє, цього разу посмертне випробування. 28 грудня 1655 р. під час Різдвяної служби, яку відправляли ніжинські священики на чолі з протопопом Максимом Филимоновичем, ігуменом Діонісієм та духовенством міста Корсуня, у Миколаївському храмі, де стояла труна з тілом небіжчика, через недогляд церковного старости, що складав у коморі непогашені свічки, спалахнула пожежа. Свідком цієї жахливої трагедії був автор "Літопису Самовидця” ("сам там був і набрався страху немалого”), за свідченням якого в храмі за якихось чверть години згоріло понад 430 чоловік, що були присутніми на Богослужінні. Тільки небагатьом пощастило врятувати своє життя... Говорили, що сам гетьман Богдан Хмельницький, що був присутній на цій службі, зміг врятуватися тільки тому, що незадовго перед початком пожежі вийшов з храму… [26].

Після жахливої трагедії мешканцям Корсуня вже було не до жалібних церемоній над тілом свого славного земляка. За свідченням Самовидця, у місті тоді не було жодної родини, яка б не оплакувала загибель у полум’ї когось із рідних та близьких. І як тільки загас вогонь на місці трагедії, брат покійного полковника Василь Золотаренко з козаками відшукав недогорілу труну з тілом нещасного небіжчика, і на швидку руку закінчив той похорон...

Загибель ніжинського полковника і наказного гетьмана Івана Золотаренка стала великою втратою не тільки для гетьмана Богдана Хмельницького, але й для всієї козацької старшини та її політики. Ось яку вичерпну характеристику дав М.С.Грушевський хороброму Ніжинському полковнику Івану Золотаренку на сторінках своєї фундаментальної "Історії України-Русі”: "Се була болюча втрата. Іван Золотаренко під час сеї білоруської війни виявив неабиякі здібності стратега і політика і вийшов на друге місце по гетьмані, поруч Виговського. Обсадивши полковництво ніжинське і стародубське своїми братами, він твердо тримав Сіверщину в своїх руках: титул "сіверського гетьмана”, що він носив, поруч титулу гетьмана наказного, мало цілком реальне значення, Сіверщина в його руках фактично відокремилася в осібне політичне, адміністративне поняття. Підлягаючи загальним директивам і розпорядженням "гетьмана запорозького”, вона стояла під безпосереднім правлінням свого "сіверського гетьмана”… З моментом, коли наступило фактичне перемирє (поляків з Москвою – авт.), з кінцем осені 1655 р., … відносини стабілізувалися, і козаки стали непотрібні; скориставши з смерти Золотаренка їх стали випроваджувати з Білоруської території. Коли б Золотаренко був живий, мабуть багато пішло б инакше…”[27]

*   *   *

Оцінюючи ту роль, яку відіграв Василь Золотаренко в українській історії доби "Руїни”, мусимо визнати, що на відміну від свого брата-попередника, у нового ніжинського полковника не було яскравих здібностей політика, дипломата та військового. Не маючи чіткої політичної орієнтації, він розгубився у складних взаємовідносинах між різними угрупованнями козацької старшини. Шукаючи особистої вигоди та задоволення власних амбіцій, перекидався він з одного табору до іншого. Потрапивши під вплив ніжинського протопопа Максима Филимоновича, Василь Золотаренко став слухняною маріонеткою в руках спритного священика-авантюриста, остаточно втратив авторитет серед козаків, які зневажливо називали його "Васютою”.

Протягом 1654-1655 рр. Василь Золотаренко дотримувався промосковської орієнтації, брав участь у військових діях під Смоленськом та на теренах Білорусі. Але, ставши після загибелі Івана Золотаренка ніжинським полковником, він протримався на цій посаді лише декілька місяців. На початку 1656 р. гетьман Богдан Хмельницький, якого, імовірно, не влаштовували здібності В.Золотаренка, усунув його з посади та передав полковництво досвідченому у військових справах Григорію Гуляницькому. Приводом для такого рішення гетьмана був несподіваний відхід козаків Ніжинського полку з-під стін Старого Бихова. Як з’ясувалось під час слідства, наказ про відступ козакам віддав полковник Василь Золотаренко, хоча об’єктивних причин для такого відступу не було [28].

Відійшовши на деякий час від командування полком, В.Золотаренко залишив за собою старшинську посаду та оселився в Ніжині. Тут, у центрі міста, він придбав собі великий будинок, розташований "в самому ринку, проти рибного торгу”. Головною справою козака Васюти в цей час стає піклування про будівництво та оздоблення мурованого п’ятибанного полкового Миколаївського собору, закладеного ще у 1655 р. коштом та працею покійного брата Івана. Тривалий час у соборі зберігалися Євангеліє у коштовному окладі та Ікона Святителя Миколи, подаровані В.Золотаренком у 1658 році. Всі, хто знав Василя Золотаренка в цей період, відзначали надзвичайну жагу останнього до накопичення багатств. Хорватський католицький проповідник та місіонер Ю.Крижанич, який відвідав Ніжин у 1659 р., писав, що бачив на ніжинському майдані великий купецький амбар, в якому В. Золотаренко тримав здобуті під час військових походів коштовні речі [29].

Але невдовзі, переконавшись, що політика Івана Виговського не має широкої підтримки, а сам гетьман втратив вплив, Василь Золотаренко за першої-ліпшої нагоди перекинувся на бік антигетьманської опозиції. Спочатку, скориставшись послугами протопопа Максима Филимоновича, Васюта почав налагоджувати зв’язки з московським урядом. А 1 вересня 1659 р., разом із уже згадуваним нами ніжинським протопопом та переяславським полковником Тимофієм Цецурою, Золотаренко піднімає в Ніжині повстання проти І.Виговського. Скориставшись від’їздом полковника Г.Гуляницького, переяславські козаки вдерлися до Ніжинського замку та разом із місцевими жителями почали винищувати польську залогу, розташовану в місті [31].

Розправившись з польськими жовнірами, В.Золотаренко швидко відрядив до Путивля, де в цей час стояло російське військо князя О.Трубецького, велику делегацію ніжинців на чолі з протопопом Максимом. Спритний ніжинський протопоп не тільки повідомив московським можновладцям про антигетьманське повстання в Ніжині, але й виклопотав у бояр прощення для Василя Золотаренка. Після вересневих подій 1659 р. вже ніщо не могло завадити Васюті зайняти посаду полковника ніжинського. Враховуючи як попередні послуги В.Золотаренка, надані росіянам під час кампанії 1654-1655 рр., так і участь в заколоті проти І.Виговського, цар Олексій Михайлович щедро пожалував полковника, надавши йому право володіння містом Гомелем "с волостью и уездом” [32].

Невдовзі цар Олексій Михайлович доручив Василю Золотаренку разом із князем Микитою Одоєвським вести переговори з польськими комісарами про "границы и рубежи Малыя России”. Зберігся текст царської інструкції посланцям на переговори з польською стороною, у якій було наказано "великим и полномочным послом и полковнику Василию Золотаренку с товарищи с полскими комиссары говорить о рубежах” і відстоювати московське право володіння українськими землями "по реку Буг во веки”. Хоча переговори з поляками про кордон не відбулися, царське доручення Василю Золотаренку можна розглядати як досить красномовне свідчення того високого ступеня довіри, що його здобув у той час ніжинський полковник [33].

Напрестольне Євангеліє з Ніжинського Миколаївського собору. Подарунок полковника Василя Золотаренка. 1658 р. (Державний Музей історичних коштовностей, м. Київ)

Політичні зміни в Лівобережній Україні, що відбулися після падіння уряду гетьмана І.Виговського, не призвели до стабілізації громадського буття. Виснажене тривалими військовими діями суспільство розкололося на два великих політичних табори: промосковський, що спирався на військову допомогу московського царя, та державницький, який у надзвичайно складних умовах був змушений шукати підтримки з боку Польщі або Туреччині. До політичних суперечок додалося ще й соціальне протистояння поміж козацько-селянськими низами та заможним міщанством і старшиною. Події цього драматичного періоду української історії залишилися в народній пам’яті під гіркою назвою "Руїни”.

Після усунення від влади у 1661 р. гетьмана Юрія Хмельницького в Україні склалася надзвичайно напружена ситуація, коли претендентами на гетьманську булаву виступили три кандидати, кожний з яких мав у своїх руках чималі військові сили. Цими претендентами були переяславський полковник і наказний гетьман Яким Сомко (він так само, як і Василь Золотаренко, доводився шурином Богдану Хмельницькому по першій його дружині Гафії), ніжинський полковник Василь Золотаренко та кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький. Між суперниками почалася жорстока боротьба, в хід пішли доноси, наклепи, підступи, підкуп... Бурхливу "дипломатичну” діяльність у цей період розгорнув і колишній ніжинський протопоп Максим Филимонович, якого у 1661 р. московський уряд під ім’ям Мефодія висвятив єпископом на Білоруську єпархію. Займаючи промосковську позицію, єпископ Мефодій залучив до інтриг непередбачливого В.Золотаренка.

Суперництво поміж ніжинським полковником та наказним гетьманом Якимом Сомком набуло надзвичайно гострого характеру. Особливо яскраво проявилося це протистояння у червні 1661 р., коли позбавлений булави Ю.Хмельницький із польсько-татарськими військами обложив Якима Сомка з козаками в Переяславі. Переяславські козаки на чолі зі своїм хоробрим полковником мужньо відбивали усі ворожі приступи та в складних умовах боронили місто. На допомогу їм вирушило стрілецьке військо Г.Ромодановського та Ніжинський полк на чолі з Василем Золотаренком. Дізнавшись про це, Ю.Хмельницький поспішно зняв облогу та відійшов до Канева. Щоб задовольнити свої амбіції та досадити суперникові, В.Золотаренко переконав Г.Ромодановського переслідувати війська Ю.Хмельницького, не дочікуючись наказного гетьмана Я.Сомка з переяславськими козаками, які в цей час святкували зняття облоги. Цей маневр, звичайно, викликав незадоволення Я.Сомка, але так і не допоміг Васюті наблизитись до омріяної гетьманської булави.

 Нове загострення відносин поміж Я.Сомком та В.Золотаренком відбулось у квітні 1662 р., коли козацька старшина на Козелецькій раді обрала гетьманом переяславського полковника. Відразу ж після ради ніжинський полковник Васюта та єпископ Мефодій оголосили результати виборів недійсними, бо на раду не допустили представників московського уряду та звинуватили Я.Сомка у зраді і таємних зносинах з правобережним гетьманом Павлом Тетерею, поляками й татарами [34].

Висунувши свою кандидатуру претендентом на гетьманську булаву, Василь Золотаренко розраховував не тільки на військову підтримку підлеглого йому Ніжинського полку. Як свідчить Самовидець, Васюта намагався підкупити багатими подарунками запорізьких козаків та російського воєводу князя Г.Ромодановського. Хитрі січовики охоче брали ці дарунки та клялися Золотаренку в щирій прихильності. Але одного разу довірені особи ніжинського полковника зустріли в шинку запорожців, які під чаркою повідали, що вони, м’яко кажучи, водять необачного претендента за ніс і коли справа дійде до загальної військової ради, то оберуть гетьманом свого кошового отамана Брюховецького. Войовничі січовики навіть відкрито погрожували розправитися з ненависною їм старшиною.

Обурений такою підступністю, Василь Золотаренко спалахнув гнівом та став підбурювати своїх сотників до походу проти Брюховецького. Але підняти Ніжинський полк йому так і не вдалося, бо кошовий отаман вже здобув чималу популярність серед широких козацьких кіл завдяки демагогічній обіцянці відібрати на користь війська усі старшинські маєтності. Загальне невдоволення козацтва політикою старшини вилилося у заворушення в Ніжинському полку, коли козаки повстали проти В.Золотаренка та ледь його самого не забили. З великими труднощами полковникові вдалося заспокоїти бунтівливих козаків. Побачивши марність своїх сподівань на здобуття гетьманської булави, В.Золотаренко нарешті був змушений примкнути до партії свого колишнього суперника і шурина Якима Сомка [35].

Суперництво поміж претендентами на гетьманську булаву тривало майже два роки. У лютому 1663 р. російський уряд видав наказ про скликання в Ніжині "Чорної” або загальної, з участю "черні” (козацької бідноти), військової ради. У кінці травня до Ніжина почали прибувати прихильники претендентів на гетьманську булаву. Обидві сторони готувалися до рішучого двобою. Тільки прибічників Брюховецького в Ніжин; прибуло понад 40 тисяч чоловік. Як свідчить "Самовидець”, кошовий отаман відверто скликав на раду козацьку голоту, обіцяючи віддати їм на пограбування двори заможних ніжинських старшин та купців [36].

На початку червня 1663 р. до Ніжина прибуло і московське посольство на чолі з князем Великогагіним, супроводжуване 8-тисячним стрілецьким загоном. Князю доручалося передати суперникам царський указ про обрання гетьмана та затвердити результати виборів. Уранці 17 червня 1663 р. місто Ніжин прокинулося від гучних ударів у литаври: це був сигнал, що скликав людей на раду. На великому майдані за Новим Містом, при Московській дорозі, де було встановлено високий намет князя Великогагіна, почали збиратися люди. Учасники Ніжинської ради утворили за козацькими звичаями велике коло, на середину якого вийшов князь і почав читати царський наказ. Але його ніхто не слухав, бо протистояння між двома ворогуючими таборами досягло критичної межі. В одному кінці натовпу люди гукали: "Сомка гетьманом!”, в іншому – "Брюховецького гетьманом!”. На майдані зчинився страшний галас, який переріс у криваву сутичку. Як свідчать очевидці, під час бійки чимало козаків було поранено, були навіть убиті. Масові сутички вдалося припинити тільки після того, як один з іноземних офіцерів, що перебував у складі російського війська, кинув у натовп кілька гранат.

В результаті зіткнення прибічники Брюховецького, які на раді мали переважну більшість, відібрали у Якима Сомка гетьманські клейноди, зламали його бунчук, а на гетьманський стілець посадили свого отамана. Переляканий князь Великогагін був змушений заховатися в наметі під захистом стрільців, так і не затвердивши результатів виборів. Невдовзі віні був змушений погодитися з вимогою Я.Сомка повторити вибори. Але події, що відбулися в ніч на 18 червня, остаточно вирішили долю гетьманської булави. У таборі наказного гетьмана розпочалося справжнє повстання. Розагітовані запорожцями козаки Якима Сомка повстали проти своєї старшини, пограбували обози зі зброєю та, схопивши гетьманські клейноди, перейшли на бік Брюховецького. Яким Сомко, Василь Золотаренко та інші представники старшини були змушені шукати захисту в російському таборі. Наступного дня, 18 червня, знову відбулася рада. На цей раз тихо і спокійно присутні козаки обрали гетьманом Івана Брюховецького...[37].

У той час, як новообраний гетьман Іван Брюховецький приносив присягу на вірність московському цареві та святкував перемогу разом з князем Великогагіним, його суперників Я.Сомка, В.Золотаренка, чернігівського полковника А.Силича, ніжинського осавула П.Кильдія та інших було взято під караул в Ніжинському замку, їх майно було вилучене, описане та передане до військового скарбу. Згодом новообраний гетьман домігся від царя дозволу судити своїх колишніх суперників як зрадників військовим судом і 18 вересня 1663 р. стратив їх у Борзні [38].

Так закінчив своє життя ніжинський полковник Василь Золотаренко. Але "Чорна рада”, яка поставила останню крапку в його військовій кар’єрі та житті, не стала кінцем "Руїни”. Навпаки, ця драматична подія стала прологом для тривалого періоду кровопролитної братовбивчої війни українців з українцями, з наслідків якої скористалися сусідні держави Московське царство та Польща. Остаточно втративши позитивний імпульс до створення національної державності, який так яскраво визначився за часів Хмельниччини, Україна розкололася на Ліво- та Правобережну...

 ПРИМІТКИ

 1.   Документи середини ХVII ст. називають ще одного з братів – Тимоша Оникієнка Золотаренка, який був учасником білоруської військової кампанії 1654 р., деякий час заступав як наказний полковник свого брата Василя під Могилевом, а згодом став полковником Стародубським. Як вважає В.В.Кривошея, він міг бути для Івана та Василя двоюрідним братом по батьківській лінії. Див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1997. – Т.ІХ. – Ч.2. – С.936; Кривошея В.В. Національна еліта Гетьманщини. – К., 1998. – Ч.1. – С.66.   2. Реестр Войска Запорожского 1649 г. // Чтения в обществе истории и древностей Российских – М., 1874.; Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Т.2. – К., 1990. – С.252;  Літопис Самовидця. – С.91.   3.   Грушевський М.С. Вказана праця. – Ч.1. – С.312-313.  4.   Там само. – С.313. На думку дослідників генеалогії гетьмана Б.Хмельницького, Ганна Золотаренко ймовірно була двоюрідною сестрою першої його дружини Гафії. Див.: Кривошея В.В. Вказана праця. – Ч.1. – С.58-59.  5.   Універсали Богдана Хмельницького. – К.,1998. – С.269.  6.   Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1992. – Т. 2. – С.42.  7.   Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності. – К., 1994. – С.170; Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – К., 1993. – С.190; Енциклопедія Українознавства. – Львів, 1993. – Т. 2. – С.841.  8.   Грушевський М.С. Вказана праця. – Ч.1. – С.441-442. 9.   Воссоединение Украины с Россией. – К., 1953. – Т. 3. – С.224, 231–249.  10. Грушевський М.С. Вказана праця. – Ч.1. – С.562.  11. Воссоединение Украйни с Россией. – К., 1953. – Т. 3. – С.485-486. 12. Акты, относящиеся к истории Южной й Западной России  (далі – АЮЗР). – СПб., 1878. – Т.X. – С.174. 13. Там само. – С.330, 541-542. 14. Літопис Самовидця. – К., 1972. – С.68-69; АЮЗР. – СПб., 1878. – Т.X. – С. 284; Грушевський М.С. Вказана праця. – Ч.2 – С.909, 929. 15. АЮЗР. – Т.ХIV. – С.141-142; Грушевський М.С. Вказана праця. – Ч.2. – С.932. 16. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1992. – С.408–409; АЮЗР. – СПб., 1889. – Т.XIV. – С.468-469. 17. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. – Т. 2. Нежинский полк. – К., 1893. – С.4-5. 18. Грушевський М. Вказана праця. – Ч. 2. – С.929. 19. АЮЗР. – СПб., 1878. – Т. X. – С.507-510. 20. АЮЗР – Т.XIV. – C.151-152. 21. Липинський В. Україна на переломі. 1657-1659 рр. – К., 1997. – С.36-38. 22. Грушевський М. Вказана праця.– Ч.2. – С.1081-1082. 23. АЮЗР – Т.XIV. – C.549-551. 24. Грушевський М. Вказана праця. – Ч. 2. – С.1110. 25. Літопис Самовидця. – С.71. 26. Там само. – С.72. Грушевський М. Вказана праця. – Ч. 2. – С.1157. 27. Грушевський М. Вказана праця. – Ч. 2. – С.1159. 28. Лазаревский А. Вказана праця.– С. 5; АЮЗР. – М., 1861, – Т.III. – С. 519. 29. Лазаревский А. Вказана праця. – С. 6; Морозов О. Пам’ятка козацької слави // Пам’ятки України. – 1992. – № 2. – С. 45-48. 30. АЮЗР – СПб., 1863. – Т.IV. – С.115; Лазаревский А. Вказана праця. – С.6-7; Літопис Самовидця. – С.79-80. 31. Літопис Самовидця. – С.81-82; АЮЗР. – Т.IV.– С.197-199. 32. АЮЗР. – СПб., 1867. – Т.V. – С.16.  33. АЮЗР – СПб., 1867. – Т.V. – С.15-16. 34. Літопис Самовидця. – С.88. 35. Там само. – С.88; Востоков А. Нежинская рада 1663 г. // Киевская старина – 1888. – Т.XXI. – С.125; Яворницький Д.І. Вказана праця. – С.250. 36. Літопис Самовидця. – С.89; Стецюк К. Народні рухи на Лівобережній та Слобідській Україні у 50–70-х рр. XVII ст. – К., 1960. – С.237-238. 37. Літопис Самовидця. – С.91; Яворницький Д.І.. Вказана праця – С.251. 38. Яворницький Д.І. Вказана праця. – С.252; Літопис Самовидця. – С.91.