Форма входу

Категорії розділу

Мої статті [45]

Пошук

Наше опитування

Чи цікавлять Вас рідкісні книги?
Всього відповідей: 54

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Locations of visitors to this page
завантаження...
[28.07.2015][Мої статті]
РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОГО БАТУРИНА 2013-2014 рр. ПАЛАЦИ ІВАНА МАЗЕПИ ТА КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО (0)
[10.02.2014][Мої статті]
135 років з дня народження Олександра Якимченка (0)
[20.11.2013][Мої статті]
Українці, які створили імперію. Універсальний бюрократ Безбородько (0)
[17.11.2013][Мої статті]
Слово Просвіти (0)
[18.10.2013][Мої статті]
Олександр Безбородько (0)
[01.09.2013][Мої статті]
European Old Printed Books of 16 Century in the Librarian Stock Collection of the Nizhyn State University named after Nikolay Gogol (1)
[04.07.2013][Мої статті]
До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради" (1)
[04.07.2013][Мої статті]
До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради" (0)
[10.06.2013][Мої статті]
ІВАН ГЕОРГІЙОВИЧ СПАСЬКИЙ - ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ-НУМІЗМАТ (0)
[28.03.2013][Мої статті]
До 240-річчя від дня народження Ю.Ф.Лисянського (0)
Понеділок, 21.08.2017, 09:32
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ РІДКІСНОЇ КНИГИ Ніжинського держуніверситету

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

Подвижник апостольської праці (початок).
Анатолій Щербина (Ніжин)

ПОДВИЖНИК АПОСТОЛЬСЬКОЇ ПРАЦІ
(початок)    



Дослідник творчості Пилипа Семеновича Морачевського В.Науменко, друкуючи 1927 року свій нарис, присвячений літературній діяльності письменника, справедливо зауважив: «Казалось бы, кому-кому, но Нежинскому историко-филологическому институту, преемнику Лицея кн. Безбородько, в котором Ф.С.Морачевский был 10 лет инспектором, не подобало ограничиться в своем издании (йдеться про ювілейний збірник інституту 1881 р. – Ред.) коротенькой биографической справкой о нем, а позаботиться о более серьезном освещении той почтенной личности».
І дійсно, біографічна стаття В.Толбіна, вміщена у збірнику «Гимназия Высших Наук и Лицей князя Безбородко» (СПб, 1881), подає лише стислу біографію та службову характеристику інспектора Ліцею П.С.Морачевського. Висловлюючи, мабуть, офіційну проімперську точку зору, автор статті зверхньо згадує про «скользкое литературное поприще» Морачевського та невдалу спробу його надрукувати свій «Словарь Малоросийского языка по полтавскому наречию» та «малороссийский» переклад «Нового Заповіту». В задушливій атмосфері тодішньої Російської імперії, Пилип Семенович Морачевський, особа скромна, сумлінна та негорда, звичайно не здобув собі ореолу визнання, слави і пошани. Але тим більше вражає громадянська мужність цієї непересічноїлюдини, яка в епоху «емських указів» та «валуєвських циркулярів» насмімлилася підняти свій голос на захист права українського народу читати Святе Письмо рідною мовою, а значить – і права на буття!
Настав час, коли імя та справи Пилипа Морачевського повертаються українському народові. Перевидаються твори письменника, друкуються наукові дослідження про нього, зявляються меморіальні та памятні дошки, а у храмах Божих лунає українською мовою Святе Євангеліє в його перекладі. І Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, правонаступник Історико-філологічного інституту князя Безбородька, сьогодні вшановує добрим словом свого несправедливо забутого подвижника. Першість у цій благородній справі по праву належить профессору університету Григорію Васильовичу Самойленку, який одним з перших, у 1999 році, опублікував дослідження «Пилип Морачевький – поет, драматург, перекладач». Книга ця, хоча й вийшла невеличким тиражем, але здобула заслужене визнання і витримала два перевидання. А в Музеї рідкісної книги університетської бібліотеки створено постійно діючу експозицію, де зберігаються книги П.Морачевського з його автографами.
Публікацією нарису А.Щербини «Подвижник апостольської праці»,  ми покладаємо і свій вінок памяті та пошани великому земляку і патріоту.


  Народився Пилип Морачевський 14 листопада за старим стилем (26 листопада за новим стилем) 1806 року у селі Шестовиці Чернігівського повіту, в день пам’яті Св. Апостола Пилипа. Його батько Семен був небагатий дворянин. Хата Морачевських була хіба що трохи більша за пересічну селянську, та мали вони ще розкішний сад. Виростав і духовно міцнів Пилип Морачевський у селі, серед простого люду, в гурті однолітків-селян, із рідною українською мовою. Змалку захопився складанням віршів, а поетом, власне, став уже під час навчання в Харківському університеті.
    Студента-математика Пилипа Морачевського приохотив до віршування його родич Іван Кульжинський – літературознавець і етнограф, родом із Сумщини, який написав твір «Малороссийская деревня», що мала значний вплив на ранню творчість Миколи Гоголя. Це він, Іван Кульжинський, передав кілька поезій Морачевського професорові Іванові Срезневському, який і надрукував їх у журналі «Украинский альманах».

     Після закінчення університету Пилип Морачевський працює вчителем математики у повітовому училищі в Сумах. На нього має великий вплив професор Кульжинський. Він змушує Морачевського, після дворічної праці вчителем математики, скласти іспитовому комітетові Харківського університету екзамен із російської словесності й одержати звання вчителя-словесника. Після цього вони вдвох їдуть до Луцька і працюють до 1835 року у місцевій гімназії: Кульжинський – директором, Морачевський – учителем.

     Коли ж російський уряд оголосив цей край «исконно русским», їхні шляхи розійшлися назавжди: Морачевський дедалі більше прихиляється до українства, Кульжинський же, почавши зі змагань з польською культурою, закінчить сповненими ненависті й зневаги публічними виступами проти української мови та літератури.


    

Пилип Морачевський переїздить до Кам’янця-Подільського, де працює спершу старшим учителем, а згодом інспектором. Після 1849 року і аж до своєї відставки 1859 року Морачевський був інспектором Ліцею князя Безбородька і ніжинської гімназії. [1]

    Учні глибоко шанували свого вчителя. «Перед П.С.Морачевським,
 – згадував тодішній студент, а згодом відомий письменник Олександр Кониський, – інспектором у нас був Ієропес; він пам’ятний тим, що займався спеціально пороттям гімназистів. Між нами твердо трималась така думка, що Ієропес не в змозі обідати, якщо не випоре двох-трьох учнів. Після Ієропеса П.С.Морачевський нам дуже сподобався, хоч ми і кепкували над ним. Дійсно, він був доброю і хорошою людиною і обходився з нами по-людськи. Одне було в ньому неприємне: як піде по квартирах і знайде у кого-небудь із гімназистів чи студентів вірші малоросійські, особливо Шевченка, так і конфіскує. А між тим, буваючи часто у Морачевського, я постійно заставав його в кабінеті за роботою: він щось писав і часто рився в Біблії слов’янській і латинській; це й були його заняття з перекладу Св.Писання на малоруську мову.» [2] Дослідники вважають, що вилучаючи твори Шевченка, Морачевський хотів таким чином уберегти ліцеїстів від можливих неприємностей.

    Пилип Морачевський був людиною наївною, щирою та нелукавою. Не може бути навіть сумнівів щодо його цілковитої лояльності та законослухняності. Навіть більше – якщо проаналізувати поетичні твори Морачевського, то виявиться, що вони просто-таки переповнені вірнопідданицькими пассажами. Для прикладу достатньо навести цитату з його вірша на смерть Миколи І. («18 февраля 1855 року»):

«Тихо, любо, красно всюди,

В нас було за нього...

О, не було на цім світі

Царя ще такого!»
[3]

До речі, Пилип Семенович часто відгукувався віршами на актуальні політичні події (в творчому доробку була й ода на коронацію Олександра ІІ, й ціла поема про Кримську війну 1853-1855 років). У його творчості годі шукати не те що якихось прямих інвектив на адресу влади (як у Шевченка, наприклад), а навіть якихось найменших натяків на «малорусский сепаратизм».

  


Те ж саме стосується й служби по відомству народної освіти. Пішов у відставку в листопаді 1859 року маючи чин колезького радника та декілька нагород (орден Св. Станіслава 2 ступеня, бронзову медаль на Андріївській стрічці, а також знак відзнаки за 25 років бездоганної служби). «Стандартність» життєвого шляху та служби, відсутність контактів з українофільськими колами того часу, здивувала на початку ХХ століття історика Ореста Левицького, котрий намагався знайти якусь «прогалину», «білу пляму» в біографії Морачевського. Проте, вивчивши обставини винесення єдиної за всі роки служби догани Пилипу Семеновичу, він дещо розчаровано написав редактору «Киевской старины» Володимиру Науменку: «Простите, что невольно ввёл Вас в заблуждение: мне помнилось, что донос на Морачевского был серьёзнее». Згаданий донос стосувався не політики, а всього-на-всього прогулювання групою викладачів занять. До речі, на відміну від інших, згаданих у доносі осіб, Морачевський в нібито пропущений день просто не мав уроків...

    На тлі такої дисциплінованості та законослухняності не викликало особливих підозр «хобі» вчителя – українське слово. Поетичні вправи «на малорусском наречии» в Російській імперії не заборонялися, вважаючись такою собі «забавной безделушкой». Тим більше, коли, як вже згадувалося, вони були витримані в ультра-патріотичному «общерусском» руслі.

   Те саме можна сказати й про роботу над словником української мови – у 1853 році Морачевський подав на розгляд Імператорської академії наук «Словарь малороссийского языка по полтавскому наречию». Адже збір етнографічного матеріалу було дозволено, а нюанси (збирання пісень не зовсім те саме, що підготовка словника), не помічались тими, хто мав слідкувати за непоширенням «украинофильских идей». Певно робота над словником і підштовхнула Морачевського до ідеї перекласти Євангеліє.


  

Таким чином, до моменту отримання в Святійшому Синоді пакунку з перекладом Євангелія Морачевський не був відомий ані ІІІ Відділенню, ані тій невеличкій групці українофілів, за діями яких це саме відділення пильно слідкувало. Можна припустити, що саме це дозволило перекладачу спокійно зробити свою роботу. Якби переклад почав робити хтось із колишніх Кирило-Мефодіївців – за цим би одразу було знайдено насамперед політичний підтекст і реакція «вищих сфер» була б куди більш жвавою та різкою.

    А от підстав підозрювати Пилипа Морачевського в тому, що він діє з якихось політичних чи «сепаратистських» міркувань не було. Так само як і шансів у перекладу бути надрукованим. Розуміючи це, він вирішує отримати підтримку впливових діячів Церкви. [4]

    Восени 1860 р. П.Морачевський надіслав переклад на українську мову Євангелії від Матфея й від Йоана до митрополита Петербурзького Ісидора, з яким був особисто знайомий під час служіння Ісидора на кафедрі архієпископа Чернігівського. Морачевський в листі до митрополита писав, що Україна, мовою якої говорить 12 мільйонів православних християн, досі не має на своїй мові навіть Св. Євангелія, коли другі християнські народи мають на своїй мові цілу Біблію. А між тим «високі божественні істини, що їх зо всією простотою, ясністю та теплотою євангельської науки висловлено рідною, цілком зрозумілою для кожного мовою, з якою зливаються всі розуміння й думки народу, осяяли б темний розум ясним та спасенним світлом віри та вплинули б на хистку моральність народну швидше, певніше та глибше, ніж усі вчені пояснення». Морачевський просив у митрополита благословення на свій труд перекладу та на видання його. Митрополит Ісидор в листі з дня 14 листопада 1860 р. повідомив Морачевського: «Після приватної наради з членами Св. Синоду повідомляю Вас, що переклад Євангелія, зроблений Вами, чи ким-будь другим, не може бути допущений до надрукування». Як видно, митрополит навіть не вніс порушеного питання про друк Євангелія в українській мові на формальне засідання Синоду.
[5]

   Морачевський вдруге звертається до Ісидора з проханням, тому що «...этот труд мой я считал делом столько полезным, сколько и богоугодным: и поэтому мне приятно будет, по крайней мере, оставить его детям моим на память обо мне как видимый знак моего благословения, которым буду просить им благословения Божьего».

   Відхилений рукопис повернули поштою в день смерті дружини – 15 квітня 1861 року. Про цей фатальний збіг свідчить і власноручний надпис Морачевського на тому листі.
Проте Пилип Морачевський не опускає рук, і 16 листопада 1861 року переклад усіх чотирьох Євангелій було закінчено, виправлено й переписано начисто. Що робити, як бути? Як надрукувати?
   Під ту пору щойно було скасовано кріпацтво. Виходить царський маніфест про волю, звісно російською мовою. Люди в ньому мало що розуміють. Як пише Софія Русова, «...у деяких селах грамотний припадав на 130 жителів. Нікому було «Положение о крестьянах» прочитати. Приміром, почне священик чи писар читати: «Осени себя крестным знамением православный народ». Люди слухають затамувавши подих і безнадійно переглядаються: «Що воно там про сіно говориться?». Отож 15 березня 1861 року цар розпорядився перекласти «Положение о крестьянах» українською мовою. За цю працю взявся Пантелеймон Куліш.

   ...9 вересня 1861 року Його Імператорська Величність видає указ про дозвіл священикам Полтавської Духовної Консисторії виголошувати проповіді українською мовою. Дивовижно... Але політика «батога и пряника» в Росії була доволі дієвою. Відкривали недільні школи, були частково амністовані члени Кирило-Мефодіївського братства.
Тож Пилип Морачевський розраховує на підтримку з боку Академії наук. Переклад Євангелія рецензують академіки І.І.Срезневський, О.В.Никитенко, видатний російський славіст-філолог О.Х.Востоков (який був першим видавцем Остромирового Євангелія (1843) – найдавнішого датованого східно-слов’янського рукопису, найважливішої староцерковної пам’ятки, написаної в 1056-1057 роках для новгородського посадника Остромира дяком Григорієм). Рецензія академіків була більш ніж схвальною. [6]
   Проте у будь-якому випадку в Російській імперії останнє слово у подібних справах лишалось за Синодом – книги Св. Письма не могли виходити не лише без дозволу, але й мали друкуватися виключно в Синодальних друкарнях. Синод доручив розглянути переклад з богословської точки зору архієпископу Калузькому Григорію (Миткевичу), шефові жандармерії Долгорукову та Київському генерал-губернаторові Аннєнкову.

   В.Науменко у своїй статті «П.С.Морачевський і його літературна діяльність» описує розгляд перекладу архієпископом Григорієм так: «Про цей момент в долі рукопису П.С.Морачевського ми одержали деякі цікаві подробиці від родича його С.І.Кониського, які й повідомляємо тут. С.І.Кониський, живучи на початку 60-х років у Петербурзі, познайомився з сім’єю І.І.Срезневського. Дізнавшись, що в Академії Наук отримано переклад Євангелія на малоросійську мову, він відправився до І.І.Срезневського і від нього дізнався, що для розгляду перекладу призначена особлива комісія. Срезневський захоплювався перекладом і стверджував, що це один з кращих перекладів Євангелія на слов’янські наріччя. Він же повідомив, що Академія працю Морачевського передала в Св. Синод. Синод переслав переклад Калузькому архієпископу Григорію (у миру Микола Миткевич), уродженцю Чернігівської губернії. За допомогою знайомих С.І.Кониському вдалося дізнатися від домашнього лікаря архієпископа Григорія, яке враження на нього справила передана йому на розгляд праця П.С.Морачевського. Виявилось, що архієп. Григорій, який багато років не чув рідної мови, почавши читати Євангеліє в перекладі на малоросійську мову, розплакався від радості і зі сльозами зустрів лікаря, свого земляка: «ось ідіть подивіться, яку Бог послав мені радість на чужині!». Вони разом читали цей переклад і захоплювалися їм. Переклад повернений був у Св. Синод із самим прекрасним відгуком, як свідчить С.І. Кониський зі слів лікаря».

  


Проте на думку кандидата історичних наук А.Стародуба, в Синоді чудово розуміли, що рішення по цій конкретній справі знаходиться поза сферою їхньої компетенції, і тому швидше імітували розгляд перекладу, аніж робили його насправді. І владика Григорій довго зволікав з відповіддю, явно очікуючи від Синоду вказівки, якою вона (відповідь) має бути. Потім, коли Справа вже була вирішена і Обер-прокурор Ахматов наказав повернути рукопис без будь-якого відзиву, він, проявивши «ініціативу», все ж оцінив переклад. Негативно, ясна річ: «Кроме того, что во многих местах не соответствует подлиннику, вообще написан языком низшей сферы малороссийской и заключает в себе правописание новое, необычное для самих малороссов, незнакомых с новомодными выдумками грамотеев и посему могущее затруднить чтение»... [4]

   Більшість дослідників схиляються до думки, що достовірнішим можна вважати свідчення В.Науменка, опубліковане 1902 р., тим більше, що прізвище архієпископа Григорія було Миткевич, а дружиною П.Морачевського була Ганна Миткевичева. Цікаво, чи не було між ними родинних зв’язків?
Як аргумент на користь того, що на дозвіл Синоду можна було б очікувати, наводиться той факт, що протягом 1850‑х – початку 1860‑х років Синод дозволяв друк проповідей «на малорусском наречии» священика Василя Гречулевича, дозволив надрукувати «Священну історію» Степана Опатовича. Однак між дозволом на друк проповідей на «наречии» та санкцією на друк Святого Письма – принципова різниця. Проповідувати допустимо й на діалекті, а наявність української Біблії було рівнозначне визнанню окремішності й української мови, й українського народу. [7]
   А налякані анонімками, що надійшли на їх адреси, шеф жандармів Долгоруков і генерал-губернатор Аннєнков в один голос заявили, що Євангеліє в перекладі Морачевського є «книгою опасною и вредною».
Дослідник творчості П.Морачевського Василь Шендеровський переконаний: саме Євангеліє в перекладі Морачевського та вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла України...», який згодом став Державним гімном, були поштовхом до проголошення царським урядом циркуляра від 8 липня 1863 р. № 394 (відомого в історії, як Валуєвський) про заборону друкувати книги «малоросійською» мовою та згодом Емського указу 1876 року. [8]
 
   Тож сподіватися Морачевському побачити свою працю надрукованою було марною справою. Але він не полишає праці, перекладаючи, окрім Євангелія, ще й «Діяння Апостолів», «Апокаліпсис», «Псалтир», укладає курс «Священної історії» для училищ і народних шкіл. Головним девізом ученого були такі слова: «Все минеться, лише правда зостанеться». Коли відчув, що доживає віку, всі свої твори надіслав до Академії наук на зберігання до ліпших часів. Пилип Морачевський так і упокоївся 26 вересня 1879 року, не дочекавшись друку своїх перекладів Св. Письма.
З мертвого пункту справу видання Св. Письма в живій українській мові стало можливим зрушити тільки на початку ХХ століття, в зв’язку з наростанням визвольного громадського руху в Росії, підсиленого невдачами Росії у війні з Японією 1904-05 рр. Уряд змушений був іти на уступки громадським вимогам щодо політичних і соціальних реформ у державі. При Комітеті Міністрів організовано було «Особоє Совєщаніє», під головуванням С.Ю.Вітте, для обговорення і розробки проектів реформ. В цих часах українці теж все послідовніше починають домагатися знесення обмежень українського слова та заведення українських шкіл. Тоді ж в Петербурзі до Комітету Міністрів подано було від «Благодійного Товариства видання дешевих і корисних книг», під такою назвою українська діаспора в Петербурзі мала свою організацію, – петицію про знесення цензурних заборон з українського слова взагалі і зокрема щодо українських перекладів Св. Письма.

(Закінчення статті дивись: реез://nigin-museum.do.am/publ/1-1-0-10)

Категорія: Мої статті | Додав: asmor (04.03.2011)
Переглядів: 767 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 4.0/2
Всього коментарів: 1
1  
Закінчення статті дивись: http://nigin-museum.do.am/publ/1-1-0-10

Ім`я *:
Email *:
Код *: