Форма входу

Категорії розділу

Мої статті [45]

Пошук

Наше опитування

Чи цікавлять Вас рідкісні книги?
Всього відповідей: 54

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Locations of visitors to this page
завантаження...
[28.07.2015][Мої статті]
РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОГО БАТУРИНА 2013-2014 рр. ПАЛАЦИ ІВАНА МАЗЕПИ ТА КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО (0)
[10.02.2014][Мої статті]
135 років з дня народження Олександра Якимченка (0)
[20.11.2013][Мої статті]
Українці, які створили імперію. Універсальний бюрократ Безбородько (0)
[17.11.2013][Мої статті]
Слово Просвіти (0)
[18.10.2013][Мої статті]
Олександр Безбородько (0)
[01.09.2013][Мої статті]
European Old Printed Books of 16 Century in the Librarian Stock Collection of the Nizhyn State University named after Nikolay Gogol (1)
[04.07.2013][Мої статті]
До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради" (1)
[04.07.2013][Мої статті]
До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради" (0)
[10.06.2013][Мої статті]
ІВАН ГЕОРГІЙОВИЧ СПАСЬКИЙ - ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ-НУМІЗМАТ (0)
[28.03.2013][Мої статті]
До 240-річчя від дня народження Ю.Ф.Лисянського (0)
Субота, 22.07.2017, 23:42
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ РІДКІСНОЇ КНИГИ Ніжинського держуніверситету

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

Iван Федоров (Федорович): Кому належить його друкарська спадщина?

ІВАН ФЕДОРОВИЧ (ФЕДОРОВ): КОМУ НАЛЕЖИТЬ ЙОГО ДРУКАРСЬКА СПАДЩИНА?
Винесене в заголовок запитання було б абсолютно неможливим за радянських часів, коли панувала, як у Російській Федерації панує до сьогодні, міфологема про Івана Федорова як посланця-просвітителя Московського князівства, який залишив Москву та подався на слов’янські землі Центральної Європи рятувати тамтешні народи від неуцтва, запроваджувати у них книгодрукування (при тому, що європейські слов’янські народи вже у другій половині XV і на початку XVI ст., тобто набагато раніше за Московію, скористалися винаходом Гутенберга).
Ім’я Івана Федорова й нині використовується, як використовувалося й раніше, в імперсько-пропагандистських цілях. Адже нічого не змінилося: він залишається «засновником книгодрукування в Росії і на Україні», як за радянським енциклопедичним словником «Книговедение» (1982 р.), так і за сучасною російською енциклопедією «Книга» (1999 р.).
Проте в роки незалежності, коли відкрилися раніше недоступні архіви і спецсхрони, з’явилася можливість подивитися на цю справу на основі документальних джерел і спробувати відтворити перебування Івана Федорова на українських землях таким, яким воно було насправді, а не таким, яким його зображали за царсько-більшовицьких часів. Для України це надзвичайно важливо, аби й у видавничій справі не залишатися на другорядних ролях і не бути навіки комусь «зобов’язаним».
Десять років тому автор цих рядків разом із професором М. Тимошиком у рецензії на згадувану вище російську енциклопедію «Книга» ще раз підтвердили й посилили тезу І. Огієнка про те, що питання щодо ролі І. Федорова в запровадженні книгодрукування в Україні для неупереджених учених уже остаточно з’ясоване: І. Федоров (Федорович) — фундатор постійного книгодрукування в Україні, але аж ніяк не засновник: на його надмогильній плиті закарбовано: «...своимъ тщением друкованіе занедбалое обновилъ»).
Більше того, наголошуємо ми, «на порядок денний, гадаємо, постало інше, не менш цікаве питання, яке потребує, знову ж таки, неупередженого осмислення: роль України у становленні І. Федорова як книгодрукаря європейського рівня. Адже саме вдала «еміграція» на наші землі дала йому змогу сповна реалізувати свої неабиякі можливості. Бо невідомо, чим би все закінчилося, якби він ще на деякий час затримався у Москві. Хто сумнівається в цьому, нехай уважно перечитає його «Післямову» до львівського «Апостола», де він — не зопалу, а десять років по тому! — описав справжнє ставлення до нього та його дітища «просвіченої» Московії».
Свідченням того, що нас почули, стала, зокрема, видана позаминулого року в Острозі книжка Ігоря Мицька «Іван Федоров: життя в еміграції». Її нестандартний зміст та висновки спонукають до роздумів про непрості процеси виникнення й розвитку книгодрукування на українських землях і реальну роль Івана Федорова у цих процесах.
Буквально з першого рядка «Передмови» І. Мицько робить заяву, неможливу за радянських часів і, ймовірно, неприйнятну для певної частини людей тієї епохи, які виросли з упевненістю в російській першості в усіх сферах людської діяльності. Він, зокрема, пише, що «ця робота є новою книжкою про Івана Федорова Москвитина, видатного діяча українського [!] культурного відродження XVI століття... Потрібно наголосити, що він не був українським першодрукарем, ані російським чи білоруським».
Не можна не звернути уваги на твердження І. Мицька про те, що «жодних документальних даних про перебування Івана Федорова в Росії немає. Лише наявні скупі згадки у вихідних даних його московських друків та післямові львівського Апостола 1574 року», що походження Федорова з Москви кількома словами вказується в острозьких Новому Завіті 1580 р. і Біблії 1581 р., що «відсутні російські дані про рідню друкаря».
На основі зібраних матеріалів І. Мицько доходить висновку, що становлення Івана Федорова як особистості, отримання ним освіти й оволодіння друкарською справою відбувалося поза межами Московії. А опинився він там, найімовірніше, лише тоді, коли найжорстокіший «собиратель земель руських» Іван Грозний, завоювавши Казанське, а далі й Астраханське ханство, вирішив закріпити свою перемогу наверненням «нєвєрних» у православ’я.
Видана 2001 року за «Федеральною програмою книговидання Росії» «Історія книги» пояснює це так: «Величезні простори, населені неправославними народами, опинилися під владою московського царя. Органічне [!] включення їх у державу вимагало християнської освіти, і невдовзі з’явилася Казанська єпархія, якій потребувалися богослужбові книги».
А провідний спеціаліст відділу рукописних і рідкісних книг бібліотеки Казанського державного університету Л. Веселова на VII науковій конференції з проблем книгознавства (Москва, 1992 р.) з ентузіазмом сповіщала, що «заснована Московським собором 1555 р. Казанська єпархія швидко набрала силу і стала однією з найважливіших у Росії» і що «вже протягом другої половини XVI століття в Казані й навколо неї виникає до 20 монастирів, які стали центром поширення православної культури [!], в тому числі книжкової». Інакше дивився на це російський радянський книгознавець, автор кандидатської дисертації на тему «Виникнення друкованої книги в Росії у XVI ст.» І. Новосадський: «Існування першодрукованих видань, які належать до більш раннього часу, ніж першодрукований «Апостол», і які примикають хронологічно... до 1551—1556 рр., наштовхує на думку про пряму залежність запровадження книгодрукування в Росії від колоніальної політики Грозного».
Отже, в Москві було засновано друкарню, для роботи в якій мусили запросити фахівців з-за кордону. Хоч автори «федеральної» «Історії книги» запевняють, що «запровадження книгодрукування стало можливим і завдяки тому рівню знань російських людей, технічним вмінням, які дали змогу швидко [більше, ніж через століття після винаходу Й. Гутенберга!] створити «незнаний до того» друкарський верстат».
Це саме самовпевнено стверджують і нинішні російські фахівці. Зокрема, Л. Глєбова на XII Міжнародній науковій конференції з проблем книгознавства (Москва, 2009): «...у цей період [XVI ст.] російський народ володів високим рівнем грамотності і загальної культури, цікавився читанням, придбавав і зберігав як найбільші цінності книги».
Зовсім інакше оцінював готовність Московії до сприйняття друкарського верстату відомий російський радянський видавець й історик книги М. Щелкунов, який викладав в Інституті журналістики курс історії і техніки книгодрукування, покладений в основу його книги «Мистецтво книгодрукування в його історичному розвитку».
У ній він, зокрема, писав: «Коли Гутенберг встиг пройти життєвий шлях і в Європі множилися друкарні, Росія все ще була під владарюванням татар. Отже, до неосвіченості й дикості населення Середньоруської височини додавалося, отруюючи його ще більше своєю отрутою, первісне варварство азіатських завойовників... За таких умов у Московії не було жодної потреби у друкуванні книг: їх нікому було читати. І з цієї причини — вона була останньою з великих європейських країн, до якої проникло друкарське мистецтво. І ті друковані книги слов’янською кирилицею, які з’явилися в останні десятиліття XV століття, були надруковані не в Москві, не для потреб Росії, а на потребу церков в інших слов’янських землях».
Серед запрошених Іваном Грозним друкарів з-за кордону, цілком можливо, опинився й Іван Федоров. Відомості про видавничу діяльність найвідомішого друкаря східнослов’янського світу в Москві відомі лише з його книжок. Із них ми дізнаємося, що, будучи дияконом московської церкви Миколая Гостунського, він разом із Петром Мстиславцем 1 березня 1564 р. видав Апостол — першу точно датовану російську книгу, а рік по тому — два Часовника.
Однак залишитися надовго (чи й назавжди) в Москві Іванові Федорову не вдалося. Звинувачений у єресі, він разом зі своїм білоруським побратимом Петром Мстиславцем змушений був (у 56 чи 57 років!) повернутися туди, звідки, найімовірніше, він і прибув у Московію — до Великого князівства Литовського. Де, до речі, вже було чимало емігрантів із Московії, у тому числі знаний князь Андрій Курбський.
Нас, зрозуміло, найбільше цікавить тамтешній український період життя й діяльності І. Федорова, коли він став друкарем європейського масштабу. І став не лише завдяки власним здібностям чи гоноровій перевазі над місцевими, як це зображалося раніше. А завдяки, передусім, тому, що на українських землях він потрапив у таке людське середовище, де вже знали духовну та освітню вагу книжки, відчували постійну потребу в ній, особливо в тодішні часи суцільного ополячування й наступу католицизму, і ладні були, попри всі злигодні, підтримати прибулого майстра друкарської справи.
Тому важливо звернути увагу на оточення Івана Федорова, особливо в його перший приїзд до Львова, коли він поселився в Краківському передмісті Львова, а його приятелями і друзями стали прості трударі окраїни. Зокрема, сідляр Сенько Каленикович (Сенько Сідляр), кравець Антон Абрагамович, художник Лаврентій Пилипович, ігумен Онуфріївського монастиря Леонтій.
Серед них особливо вирізнявся своєю непересічністю Сенько Каленикович. Хоч його фах був далеким від книжкової справи, він був людиною начитаною, листувався з самим князем-емігрантом Андрієм Курбським, який одну зі своїх відповідей Калениковичу вніс до свого епістолярного кодексу, своєрідної збірки його відкритих послань.
Саме Сенько Каленикович фінансував початок видавничої діяльності Івана Федорова, позичивши йому 700 злотих, досить значну на той час суму. Більше того, добре знаючи фінансове становище друкаря, він не наполягав на своєчасному поверненні грошей: їх отримали його спадкоємці вже після смерті І. Федорова.
Невипадково сам Іван Федоров не дуже, як нам видається, схильний до компліментів, у своїй «післямові» до львівського «Апостола» писав: «...знайшлися деякі невисокого священицького чину та незнатні з мирян, що подали допомогу».
Аналізуючи ці обставини, згадуваний вище І. Мицько пише: «Ці факти вже давно фігурують у науковій літературі, але чомусь ніхто не наголошує, що Сенько Каленикович, по суті, став фундатором друкарства на землях України і став у цьому розумінні нарівні» з іншими покровителями і доброзичливцями Івана Федорова.
Не можна також проминути видатну роль у друкарській долі Івана Федорова князя В.-К. Острозького. Російські книгознавці (Є. Немировсикий), навпаки, наголошують на вирішальній ролі саме І. Федорова в реалізації видавничих планів князя, який надав йому притулок, забезпечив роботою (управитель Дерманського монастиря), щоб потім використати його друкарський талант при виданні знаменитої Острозької Біблії.
Таким чином, видання Івана Федорова на українських землях були, по суті, відповіддю на потреби, передусім, українського суспільства. Адже, наприклад, перший у слов’яно-православному регіоні Європи Буквар було видрукувано на замовлення українських міщан Львова. Для потреб Острозької академії — першої у східних слов’ян школи вищого типу — були призначені греко-церковнослов’янський Буквар та «Хронологія» Андрія Римші, яка стала першим окремим кириличним виданням поетичного твору.
Це підтверджує й академік Я. Ісаєвич у своїй ѓрунтовній праці «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми»: «Укладання і надрукування Федоровим у Львові Букваря пов’язане з освітніми планами міщан, які поступово піднімали рівень своїх шкіл. 1512 р. представники «всієї руської громади міщан та передміщан» Львова домоглися від королівської влади визнання за ними права посилати синів до гімназій і шкіл для вивчення «вільних мистецтв», а у квітні 1575 р. добилися підтвердження цього дозволу. Видання Букваря стало внеском у здійснення програми освітніх заходів, наявність якої засвідчують обидві привілеї».
Після викладеного вище, можна повернутися до запитання, винесеного у заголовок нашої статті. Відповідь на нього цілком очевидна: творча спадщина Івана Федорова «українського періоду (1572—1583 рр.)» його життя і творчої діяльності є невід’ємною складовою розвитку української культури.
На підтвердження своєї тези пошлемося на думку видатного українського книгознавця, академіка Якима Прохоровича Запаска. Вона прозвучала з огляду на «прихватизацію» російськими книгознавцями Київського Псалтиря 1397 р. у ході його факсимільного перевидання, який у згадуваній російській енциклопедії «Книга» вже став не Київським, а «Псалтир 1397, написаний протодияконом Спиридонієм у Києві» і подається серед «рукописних книг Північно-Східної Русі XIV ст.», тобто Московії.
З огляду на це Я. Запаско у своїй фундаментальній праці «Пам’ятки книжкового мистецтва: Українська рукописна книга» зазначав: «Чи прибув до Києва переписувач Псалтиря з півночі на короткий час, як гадають деякі дослідники, чи постійно жив у цьому місті, як думають інші автори, істотного значення, коли йдеться про локалізацію пам’ятки, зрозуміло, немає. Юріївське Євангеліє — київський рукопис XII ст. — виконав «угринець» (угорець) Федір, але воно не перестало бути київським. Такі факти в тогочасній писемності непоодинокі».
Такий підхід цілком правомірний і до друкарської спадщини Івана Федорова «українського», тобто основного періоду його діяльності. Бо саме територіальна ознака є вирішальною для визначення локалізації інтелектуальної пам’ятки, тобто належності її тому чи іншому народові.
До речі, внаслідок рейдерської атакою на Київський Псалтир у ті роки діаспорний часопис «Сучасність» відгукнувся статтею «Грабунок Київського Псалтиря», післямову до якої написав видатний український лінгвіст і літературознавець Юрій Шевельов. Відзначивши, що належність цієї видатної пам’ятки тому чи іншому народу неможливо остаточно визначити без серйозного мовного її аналізу, він наголосив на тому, що за всіма маніпуляціями з Псалтирем «виразно прозирає огидна пика російського колоніялізму й мегаломанії й зневаги до українців, чи то пак «южнороссов».
Коли розмірковуєш над усім цим, мимохідь виникають деякі «незручні» й, на перший погляд, несвоєчасні запитання. Зокрема, кому і де логічніше проводити «Федоровські читання» — в Москві чи все таки у Львові або Острозі? Адже одинадцять своїх найпродуктивніших років І. Федоров провів в Україні, половина з 12 відомих його видань вийшли у світ саме тут, їхній обсяг сягає понад 70% усієї його друкованої спадщини. І як справедливо пише професор Петро Кралюк у рецензії на дослідження І. Мицька, Іван Федоров на українських землях «українізувався», ставши Федоровичем. Це прізвище (деякі російські книгознавці стверджують, що це не прізвище, а по батькові! На документах?) зазначено на його видавничій марці, на низці його документів і, врешті-решт, на його надмогильній плиті.
Тому, мабуть, не випадково монографію видатного українського книгознавця І. Огієнка, якого до сьогодні вперто ігнорують російські книгознавці, «Історія українського друкарства» було видано 1925 р. з такою присвятою: «Славній пам’яті Івана Хведоровича, фундатора постійного друкарства на Україні, в 350-ліття появи його першої книжки на Землях Українських присвячує Наукове Товариство імені Шевченка у Львові».
У ній висвітленню творчої спадщини друкаря І. Огієнко присвячує спеціальний розділ «Іван Хведорович, фундатор постійного друкарства на українській землі», у першій частині якого він, зокрема, писав: «Так уже повелося у житті нашому, що про великих людей ми знаємо занадто мало; люди ці за життя свого звичайно не мають загального визнання своїх заслуг і стають «великими» лише по смерті своїй... Цілком певного про Івана Хведоровича знаємо ми не багато, хоча цей великий муж вповні заслуговує на нашу найбільшу увагу».
До речі, в цьому розділі є також відповідь на слушно поставлене професором П. Кралюком запитання: «Чи був Федоров українським культурним діячем?» Адже Огієнку було зрозуміло, що «Хведорович не був звичайним собі друкарем — він перший заклав нам постійне друкарство у Львові та Острозі, він був тим мужем, що започаткував нам вже новочасну добу в історії української культури».
Про це саме пишуть і сучасні українські дослідники. Зокрема, В. Колосова у статті «Післямова Івана Федорова до львівського Апостола 1574 р. в аспекті кирило-мефодіївської традиції (до проблеми: духовність українського народу)»: «Засвоєні Київською Руссю полемічно-просвітницькі й морально-етичні ідеї були взяті на озброєння діячами першого українського національно-культурного Відродження. Їм імпонувало просвітницьке кредо Івана Федорова, що виразно виявилося у львівських виданнях 1574 р. — Апостолі та Букварі. Його ж праця як друкаря була вкрай необхідна. Тому не дивно, що І. Федоров органічно влився у бурхливий потік тогочасного духовного життя України».
Свого часу це підтверджували навіть деякі російські фахівці. Зокрема, ще в довоєнні роки минулого століття з нагоди 375-річчя московського «Апостола» у виданні Державного Історичного Музею «Виникнення книгодрукування на Русі: 1564—1939» зазначалося, що «на чужині, в Західній Україні, першодрукарі долучилися до числа українських і білоруських діячів, що боролися проти полонізації, яку проводили прихильники унії».
Щоправда, сьогодні таких зізнань про Івана Федорова «українського періоду» не почуєш. Зате, наприклад, на згадуваних вище «Федоровских чтениях» 2003 р. від доктора політичних наук, професора, заступника голови Наукової ради РАН «Історія світової культури» можна було почути: «Наши «отколовшиеся» братья, которые изображают из себя отдельные государства [!], очень рьяно взялись за уничтожение русского языка... Сейчас на [!] Украине решается вопрос о будущем всемирных знаний, накопленных на русском языке в этой стране. Но об этом мало кто задумывается».
Та повернемось до І. Огієнка. Свій розділ про Івана Федоровича він завершує словами: «В Києві та Львові поважно святкують тепер 350-ту річницю появи першої друкованої книжки на українській землі, — може, це свято й принесе нам щось нове в дослідах над життям великого емігранта, що вибрав собі Україну за батьківщину (підкреслення наше. — М. Н.) і навіки спочив на українській землі. Ця велика честь нашій землі накладає на нас також і відповідальний обов’язок — написати про Хведоровича так потрібну наукову монографію».
Разом з тим, хочеться застерегти, що, ставлячи винесене в заголовок запитання і ствердно відповідаючи, що творча спадщина Івана Федорова «українського періоду (1572—1583 рр.) його життя і творчої діяльності є невід’ємною складовою розвитку української культури, ми ніяк не збираємося «приватизувати» спадщину Івана Федоровича. Бо добре усвідомлюємо, що повний її обсяг не належить якомусь одному народові, а належить, передусім, Європі, батьківщині книгодрукування, де він, безсумнівно, здобув освіту, сформувався як особистість, оволодів друкарським мистецтвом, яким потім трохи поділився з росіянами (більше не захотіли), білорусами і найбільше — з українцями. Цим самим, до речі, певною мірою наблизивши їхню видавничу справу до тодішнього європейського рівня.
Наше завдання набагато простіше: показати «український період» у житті й діяльності Івана Федоровича таким, яким він був насправді, а не таким, як його зображають деякі шовіністично налаштовані книгознавці, не позбавлені хвороби месіанства. Подальша справа полягає у виконанні заповіту Івана Огієнка — створенні наукової біографії Івана Федоровича та продовженні роботи з неупередженого відтворення реальної історії книговидавничої справи України.
І не тільки книговидавничої справи, а й усієї України. Яку потрібно не переписувати чи створювати «спільну» зі своїми гнобителями — щоб переконатися в цьому, досить зібрати й видати збірку всіляких «указів», «постанов», розпоряджень», «рекомендацій» тощо стосовно заборони і знищення української мови та української книжки, а писати її з чистого аркуша, відкинувши геть нав’язану нам імперську байку про буцімто «віковічну дружбу двох братніх народів». Тільки тоді можна буде говорити про справді незалежну і суверенну Україну.
                                                                                 професор Микола НИЗОВИЙ, Харків
      http://ryzhkov.ucoz.ru/publ/vidavnicha_sprava/ivan_fedorov_fedorovich_komu_nalezhit_jogo_drukarska_spadshhina/9-1-0-78
 
Категорія: Мої статті | Додав: asmor (30.10.2011)
Переглядів: 1359 | Рейтинг: 3.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: