Форма входу

Категорії розділу

Мої статті [45]

Пошук

Наше опитування

Чи цікавлять Вас рідкісні книги?
Всього відповідей: 56

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Locations of visitors to this page
завантаження...
[28.07.2015][Мої статті]
РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОГО БАТУРИНА 2013-2014 рр. ПАЛАЦИ ІВАНА МАЗЕПИ ТА КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО (0)
[10.02.2014][Мої статті]
135 років з дня народження Олександра Якимченка (0)
[20.11.2013][Мої статті]
Українці, які створили імперію. Універсальний бюрократ Безбородько (0)
[17.11.2013][Мої статті]
Слово Просвіти (0)
[18.10.2013][Мої статті]
Олександр Безбородько (0)
[01.09.2013][Мої статті]
European Old Printed Books of 16 Century in the Librarian Stock Collection of the Nizhyn State University named after Nikolay Gogol (1)
[04.07.2013][Мої статті]
До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради" (1)
[04.07.2013][Мої статті]
До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради" (0)
[10.06.2013][Мої статті]
ІВАН ГЕОРГІЙОВИЧ СПАСЬКИЙ - ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ-НУМІЗМАТ (0)
[28.03.2013][Мої статті]
До 240-річчя від дня народження Ю.Ф.Лисянського (0)
Неділя, 17.12.2017, 07:15
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ РІДКІСНОЇ КНИГИ Ніжинського держуніверситету

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

НІЖИНСЬКІ ПОЛКОВНИКИ БРАТИ ЗОЛОТАРЕНКИ
п

Олександр Морозов,

НІЖИНСЬКІ ПОЛКОВНИКИ БРАТИ ЗОЛОТАРЕНКИ

(історико-біографічний нарис)

 Визвольна війна українського народу середини XVII ст. висунула на політичну арену цілу плеяду видатних державних діячів – сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького. Здобуття національної незалежності та інтенсивне будівництво підвалин української козацької держави сприяли швидкому формуванню нової еліти, яка почала активно заступати місце панівної верстви попередніх часів – польської шляхти.

Серед видатних діячів тієї доби, яким пощастило залишити яскравий слід в історії України, були брати Золотаренки. Порізному склалася їхня доля. Але обох братів об’єднувало те, що життя та військову кар’єру вони пов’язали з Ніжином та Ніжинським козацьким полком. Драматичні колізії їхньої долі повною мірою віддзеркалюють складні та надзвичайно суперечливі процеси, що відбувалися у тогочасному українському суспільстві.



Ніжинський полковник Іван Золотаренко

(імовірний портрет)


Брати Золотаренки – Іван і Василь [1] – та їхня сестра Ганна походили із за­мож­ної міщанської родини з міста Корсуня. Вже на початку Визвольної війни брати опинилися у лавах повсталих і посіли старшинські посади у козацькому війсь­ку. В козацькому реєстрі 1649 року серед старшини Корсунського полку значиться один з братів – Іван Золотаренко [2]. Нев­довзі братам пощастило породичатися з гетьманом Богданом Хмельницьким. 1651 року Хмельницький у третьому шлю­бі одружився з Ганною Золотаренко, (як називають її тогочасні документи – Пилипихою), котра лишилася удовою після смерті свого першого чоловіка, козацького полковника. На думку М.Грушевського, це міг бути один із ватажків козацького війська на прізвище Пилип або Пилипець, який загинув під час невдалої Берестецької кампанії 1651 року [3].

Ганна Золотаренко прийшла в родину Богдана Хмельницького невдовзі після тяжкої родинної драми, пов’язаної зі зрадою та засудженням на смерть другої дружини гетьмана шляхтянки Гелени (як відомо, у першому шлюбі Б.Хмельницький дуже рано овдовів: його перша дружина Гафія Сомко, сестра майбутнього Переяславського полковника Якима, померла у 1647 році). Ганна не тільки стала вірною дружиною гетьмана, що користувалася великою повагою серед його найближчого оточення, але, на думку істориків, сприяла приборканню свавільної "козацької вольниці” при гетьманському дворі і невдовзі надала йому цілком пристойного європейського вигляду. За влучним висловом М.Грушевського, якщо цей шлюб і не був союзом романтичної любові, то принаймні звів воєдино дві дуже впливові українські козацькі родини, сприяв зміцненню позицій та авторитету гетьмана [4].


              Ганна Золотаренко (імовірний портрет)

Церемонія шлюбу відбулася з великими урочистостями у Корсуні наприкінці липня на початку серпня 1651 року. Від попередніх двох шлюбів Ганна Золотаренко мала кількох дітей (синів Кіндрата, Данила, Степана, Осипа та інших), і всі вони увійшли до родини гетьмана, прийнявши його прізвище і ставши названими братами та сестрами нащадкам Хмельницького. Нова дружина гетьмана стала не тільки авторитетною господинею в домі свого чоловіка, але й брала активну участь в його дипломатичній та адміністративній діяльності. 1655 роком датується підписаний Ганною універсал, який застерігав майнові права Прилуцького Густинського монастиря, забороняючи прилуцьким міщанам зазіхати на монастирські володіння, даровані князями Вишневецькими, – факт досить несподіваний в історії України. В інших європейських країнах повноваження видавати подібні майнові документи мали лише дружини монархів [5].

Зважаючи на великий авторитет Ганни Золотаренко та її вплив на чоловіка, у вересні 1655 р. польська королева надіслала їй багаті дарунки та звернулася з особистим листом, у якому просила клопотатися перед козацьким гетьманом про укладення мирної угоди з Польщею. Богдан Хмельницький був дуже зворушений цим зверненням, але визнав політичну ситуацію передчасною для такого перемир’я [6].

Ставши матір’ю для вже дорослих дітей Хмельницького, Ганна змогла знайти контакт із запальним Тимошем, який став значно спокійнішим та більш врівноваженим. Особливо шанував свою мачуху значно м’якший за вдачею молодший Юрась. Мабуть не без впливу Ганни він їде до Києва здобувати освіту. Поважно ставилися до мачухи й доньки Богдана. Вона тяжко сприйняла смерть у 1653 р. старшого з дітей Хмельницького – Тимоша. Забігаючи наперед, зазначимо, що Ганна пережила і самого Богдана. Є відомості, що після смерті гетьмана у 1657 році, вона прийняла чернецтво в одному з київських монастирів під ім’ям Анастасії [7].

Звичайно, родинні зв’язки з гетьманом відкрили для братів широкі перспективи у військовій кар’єрі. Особливо близьким до гетьмана був Іван Нечипорович Золотаренко (або, як його ще називали – Нечипоренко). У серпні – листопаді 1651 році він виконує дипломатичні доручення гетьмана, беручи участь у посольстві корсунського полковника Лук’яна Мозирі до Москви. Польські хроністи називають Івана Золотаренка серед активних учасників битви під Батогом влітку 1652 року, вважаючи його ініціатором жорстокої розправи над польськими полоненими шляхтичами (козаки начебто викупали у татар польських полоняників, щоб страчувати їх; на думку М.Грушевського, ці свідчення мають легендарний характер і не відповідають дійсності) [8].

Близько 1652 р. Іван Золотаренко очолив найбільший у Лівобережній Україні Ніжинський полк, змінивши на посаді полковника Лук’яна Сухиню, активного учасника бойових дій 1650-1651 рр. Липнем 1652 р. датується перший універсал, підписаний рукою полковника І.Золотаренка.

Посада полковника Війська Запорізького у ті часи передбачала не тільки командування військовим з’єднанням, але й адміністративне керівництво територією, що входила до складу полку. Новий ніжинський полковник відразу ж виявив свої організаторські здібності – ретельно дбав про військову організацію підпорядкованих йому козаків і водночас активно сприяв економічному розвитку міста. 12 липня 1652 р. (тут і далі дати подано за старим стилем – авт.) він підписав охоронний універсал ніжинським купцям, які переганяли у Московщину худобу для продажу на Свенському ярмарку під Брянськом. У вересні 1652 р. торгові люди з Ніжина за офіційним дозволом Івана Золотаренка торгували у російському місті Калузі, а в грудні того ж року – перебували зі своїми товарами у порубіжному Севську [9].

Свою діяльність на посаді ніжинського полковника Іван Золотаренко розпочав у дуже складний час. Поразка під Берестечком фактично звела нанівець усі попередні досягнення Хмельниччини. Почалися стихійні виступи козацької голоти та селян, невдоволених умовами Білоцерківської угоди. З великими труднощами Богдану Хмельницькому вдалося мобілізувати сили для подальшої боротьби, відродити козацьке військо, ліквідувати небезпечні спалахи міжусобної ворожнечі, що загрожували перерости в громадянську війну.

За цих складних умов у свідомості більшості населення України здобуває популярність ідея союзу з Московською державою. В особі царя Олексія Михайловича прихильники цієї ідеї бачили передусім єдиновірного захисника православної віри та надійного військового союзника.

Безумовно, Іван Золотаренко поділяв погляди Богдана Хмельницького щодо союзу з Москвою і особисто доклав чимало зусиль до встановлення дипломатичних стосунків з російським урядом. 9 липня 1653 року Іван Золотаренко разом із чернігівським полковником Степаном Подобайлом зустрічав у Чернігові сівських вістунів, які прибули в Україну для з’ясування військово-політичної ситуації. Під час зустрічі полковники засвідчили свою прихильність до московського царя та виявили бажання, щоб він прийняв козацьке військо "під свою руку”. Коли до Чернігова прибули почепські дворяни, що розшукували селян-втікачів, Золотаренко запросив їх до себе. Козацька старшина влаштувала тоді на честь гостей урочистий прийом, під час якого полковник наказав на честь московського царя Олексія Михайловича грати в музики і бити в літаври та пити за "государеве здоров’я”. На слушну думку М.С.Грушевського, подібні речі в той час мабуть були звичним шаблоном у зносинах з московськими дипломатами [10].

Але офіційна Москва не поспішала з активною допомогою у військових діях проти Польщі, і лише 1 жовтня 1653 року Земський собор ухвалив прийняти Військо Запорізьке під протекторат московського государя. Рішення Переяславської ради 8 січня 1654 р. про визнання зверхності російського царя викликало суперечки в українському суспільстві. У цій ситуації Іван Золотаренко, як і більшість представників старшини, підтримав гетьмана Богдана Хмельницького. 24 січня 1654 р. ніжинський полковник приймав у Ніжині, адміністративному центрі свого полку, московське посольство боярина Василя Бутурліна, яке мало привести тамтешніх мешканців до присяги на вірність царю Олексію Михайловичу.

Зустріч московського посольства супроводжувалася у Ніжині пишними урочистостями, передбаченими тогочасним дипломатичним етикетом. За 5 верст перед містом під розгорнутими полковими корогвами, разом з підпорядкованими йому козаками Ніжинського полку, зустрічав полковник Іван Золотаренко російських посланців. Біля стін міської фортеці до гостей вийшли хресною ходою протопоп ніжинський Максим Филимонович разом із священиками і представниками міського магістрату. Від імені усіх ніжинців отець Максим привітав гостей урочистою промовою. Під звуки гарматних пострілів процесія увійшла до міста, де в Троїцькому соборному храмі було відслужено молебень за здоров’я московського царя. У цей день на вірність Москві в Ніжині складали присягу 2 тисяч міщан та козаків [11].

Переяславська рада 1654 р. та укладення угоди з Москвою допомогли нарешті реалізувати плани спільних дій проти польсько-литовського війська. Суворим випробуванням, що підтвердило талант Івана Золотаренка як розумного стратега та полководця, стала напружена військова кампанія 1654 року. У той час, коли війська Богдана Хмельницького вели запеклі бої з польською армією на Поділлі, Іван Золотаренко виконував особливі доручення гетьмана по обороні північних рубежів Чернігівщини від військ литовського князя Януша Радзивілла.

У грудні 1653 р. було оголошено загальний збір під Черніговом козаків Ніжинського, Чернігівського та Переяславського полків. Водночас за наказом Івана Золотаренка у Салтиковій Дівиці розташувалися союзні козакам наймані татарські загони [12]. Усі ці приготування не були раптовими. Вже у лютому 1654 р. польсько-литовські війська підійшли до стін Стародубського замку. Януш Радзивілл розіслав по лівобережних містах листи, у яких закликав українців повернутися під зверхність польського короля. Українським загонам вдалося швидко організувати оборону. Назустріч литовському війську рушили козаки під проводом полковника Івана Золотаренка. А на допомогу козакам із Севська вийшло російське стрілецьке військо воєводи Андрія Бутурліна. В результаті успішної військової операції союзникам вдалося перехопити стратегічну ініціативу та зупинити просування Радзивіллового війська [13].

Після того, як у війну з Польщею вступила Москва, відбулося суттєве перегрупування сил. У квітні 1654 р. сам цар Олексій Михайлович виступив у похід для здобуття Смоленської фортеці, бо в Москві в цей час лютувала епідемія "морової язви”. Але подальші події показали, яким різними були погляди урядів гетьмана і московського царя на завдання цієї війни. Богдан Хмельницький та козацька старшина сподівалися, що московське військо надасть їм допомогу у визволенні України від польського панування. Цар Олексій Михайлович, у свою чергу, вимагав від гетьмана військової допомоги для завоювання Білорусі та повернення Московській державі захоплених поляками Смоленських земель.

У травні 1654 р. Богдан Хмельницький відрядив у Білорусь козацький корпус, що складався з підрозділів Ніжинського та Чернігівського полків і налічував 20 тисяч конного і пішого війська та артилерію (7 гармат та 2 піщалі). Командувати цим корпусом було доручено ніжинському полковнику та наказному гетьману Івану Золотаренку. З метою координації дій та ефективного керівництва військом було утвоено своєрідний штаб, до якого увійшли військовий суддя Силуян Мужиловський, військові осавули Юрій Коробка, Леонтій Бут, Андрій Золотинський, обозний Іван Рябуха, військовий хорунжий Кіндрат Волховський, військовий писар Іван Григорович. Особливу роль у поході відігравав ніжинський протопоп Максим Филимонович, який вирушив разом із Золотаренком та став не тільки його духівником, але й довіреною особою. Справедливою видається думка М.Грушевського, що знаменитий ніжинський священик не тільки був автором більшості документів, виданих в цей час Іваном Золотаренком, але й, вірогідно, керував його тактикою [14].

Метою походу козаків Івана Золотаренка було взяття і знешкодження Гомельського замку, який лишався на той час опорним пунктом польсько-литовських військ для військових операцій на Чернігово-Сіверщині. Безумовно, Богдан Хмельницький надав своєму шваґеру та наказному гетьману відповідні інструкції. Але царський уряд мав зовсім протилежні плани. Козаків І.Золотаренка хотіли бачити в першу чергу під Смоленськом, де московське військо розгорнуло найголовніші (з точки зору Москви) операції. Цар приставив до наказного гетьмана свого агента Тимофія Спасителєва, неодноразово надсилав Івану Золотаренку письмові накази негайно рушати на здобуття Смоленська, але останній наполягав, що взяття Гомеля є надзвичайно важливим із стратегічної точки зору, і не виконавши цього завдання, козацьке військо не зможе рушити далі. 7 серпня 1654 року, у відповідь на черговий наказ Олексія Михайловича вирушити під Оршу, Іван Золотаренко змушений був відрядити на поміч московитам невеликий загін під командуванням свого брата Василя, повідомивши цареві: "Замість себе я, відірвавши утробу від серця мого, посилаю тим часом Вашій Царській Величності мого рідного брата Василя Никифоровича, полковника ніжинського… а з ним тисячу козаків. А коли нам Господь поможе і тих злодіїв за їх беззаконства віддасть нам до рук, я не загаюсь зараз іти, як годиться, на службу Вашої Царської Величності, і готов сміливо вмирати…, незважаючи на небезпеку жон і діток у краях наших” [15].

Білоруський похід для українського війська був надзвичайно вдалим. За короткий час наказному гетьману Івану Золотаренку вдалося підкорити майже всю Південну Білорусь. Одне за одним шле він московському цареві донесення про захоплення білоруських фортець. 13 серпня після місячної облоги здалося місто Гомель, яке обороняли 2 тисячі литовських жовнірів. 25 вересня козаки Івана Золотаренка увійшли до міста Чечерська, 29 серпня від польсько-литовських військ було звільнено Новий Бихів. Успішними були й дії козаків під командуванням брата ніжинського полковника Василя Золотаренка, котрі допомагали московському війську штурмувати Смоленську фортецю. 10 вересня 1654 року після завзятого опору склала зброю польська залога, що обороняла Смоленськ. Як відзначали сучасники, козаки, котрі брали участь в облозі та штурмі міста, виявили себе мужніми та хоробрими вояками.

Не менш результативною для Івана Золотаренка була й кампанія 1655 року. Просування українського війська углиб Білорусі було впевненим та безупинним. У червні 1655 р. його загони переправилися через річку Березину, розгромили литовське військо під Мінськом, захопили місто Свіслоч. 1 серпня 1655 р. наказний гетьман вступив у Вільно, звідки спрямував своїх козаків на Гродно і далі – за Німан, у напрямку Бреста [16].

Військові послуги, надані московському цареві українськими козаками і, в першу чергу, – їхніми ватажками, були належно відзначені. Ще у вересні 1654 р. Іван та Василь Золотаренки у складі великої делегації від війська Запорізького відвідали царську ставку під Смоленськом, де були обласкані російським самодержцем і отримали багаті пожалування. Вже в ході війни з Польщею козацька старшина виявила неабиякі амбіції та апетити, прагнучи зміцнити своє економічне становище. Не був винятком із цього правила і ніжинський полковник. Перебуваючи у царському таборі, Іван Золотаренко звернувся з проханням віддати йому у володіння міста Батурин, Борзну та Глухів з належними до них землями. Цар Олексій Михайлович охоче задовольнив це прагнення наказного гетьмана. Не відставав від брата й Василь Золотаренко, випросивши собі право на володіння містами Меною та Новими Млинами з околицями. Таким чином вже у цей час російський уряд зробив першу спробу привернути на свій бік українську старшину шляхом щедрих подарунків і земельних надань [17].

Однак стосунки між царським урядом і гетьманською адміністрацією в цей час були далеко не безхмарними. Перше непорозуміння поміж Іваном Золотаренком та московськими урядовцями виникло ще у березні 1654 р. Конфлікт розгорівся тоді, коли ніжинському полковнику доповіли, що у Борзні козаки затримали челядників воєводи Федора Волконського і стрілецького голови Олексія Мещерінова та звинуватили їх у викраденні українських підданих. Перебуваючи у Києві, Ніжині та Борзні, слуги цих російських можновладців набирали серед місцевої бідноти хлопців-робітників для своїх господарів – "взяли з волі” двох дорослих чоловіків та шістьох підлітків і намагалися провезти до Московщини. Жорстока війна, яка тривала вже п’ятий рік, призвела до погіршення економічного стану та добробуту населення, і тому Україна була переповнена збіднілими наймитами, які перебивалися випадковими заробітками або жили за рахунок милостині. Не маючи жодної можливості прогодувати себе, вони добровільно ставали холопами.

Реакція на цю подію Івана Золотаренка, який перебував тоді у Борзні, була надзвичайно бурхливою: він наказав відібрати наймитів і відіслати до свого двору, а головного винуватця Івана Григор’єва – жорстоко покарати: повісити за містом. В останній момент ніжинський полковник відмінив смертну кару та розпорядився прикувати злодія до стовпа на ринковій площі. Коли ж товариш покараного прийшов до Івана Золотаренка "бити чолом”, то полковник накричав на нього, звинувативши у тяжкому злочині, та вдарив по голові "шаблею плазом”.

Жорстоке поводження Івана Золотаренка з винуватцями не повинно шокувати. За тодішніми законами викрадення чужих підданих розглядалося як державний злочин. Вивчивши справу, московські бояри засудили злодіїв до смерті, і лише цар Олексій Михайлович пом’якшив вирок, наказавши бити їх канчуками посеред торгу. До того ж, ніжинський полковник був сином свого суворого часу і відзначався досить крутою вдачею. (Так, московські вістуни тоді повідомляли до царського двору, що козаки Золотаренка не люблять саме за його запальний характер, і що наказний гетьман одного разу "напився пьян” і вбив у пориві гніву військового суддю Мужиловського [18]).

Реакція Ніжинського полковника на конфлікт однозначно свідчить про те, що українська старшина добре розуміла державні інтереси молодої козацької республіки й готова була відстоювати їх. Цей інцидент спричинив до офіційного листування поміж російським царем та українським гетьманом, причому цар наполягав на тому, щоб Богдан Хмельницький заборонив своїм полковникам власноруч карати московських підданих, що скоїли злочин, а дозволив лише затримувати їх та відправляти до Москви на боярський суд [19].

Невдовзі спалахнув новий серйозний дипломатичний конфлікт поміж українським та московським військовим командуванням у Білорусі. Виконуючи інструкції гетьмана Б.Хмельницького, Іван Золотаренко почав запроваджувати на відвойованих білоруських землях українську адміністрацію та козацьку організацію війська, формував полки та сотні на зразок тих, що вже існували в Україні. Він навіть перебрав на себе титул "гетьмана Сіверського”. Активну допомогу в цьому йому надавав протопоп Максим Филимонович, котрий від імені Київського митрополита Сільвестра Косова та гетьманської адміністрації розсилав листи до мешканців білоруських міст і білоруської православної шляхти із закликами не чинити опір козацьким військам. Надзвичайно цікавим, на наш погляд, є лист, надісланий протопопом Максимом 2 вересня 1654 року до мешканців міста Могильова. Звертаючись до міщан і "всякого чину людей”, отець Максим переконував їх підкоритися наказному гетьману Івану Золотаренку, закликав, щоб вони до Війська Запорізького хилились і під оборону гетьманів запорізьких і цілого війська піддались, аби, борони Боже, "Москва не хотела по своем праве й право поставить совершенно в вашем городе, но чтобы також теми статьями й правами радовалися, какиє его царское величество изволил и дал Украйне нашей с паном гетманом” [20].

 Можна гадати, що подібні листи ніжинського протопопа не були поодинокими і мали певний відгук серед білоруського населення. І справді, у червні 1654 року в таборі Івана Золотаренка з’явилась делегація білоруської шляхти на чолі з Костянтином Поклонським. Делегація, до складу якої увійшло понад 400 могилівських міщан, заявила, що має бажання, подібно до Богдана Хмельницького, піддатися під протекцію московського царя. Але надзвичайно цікавим було те, що К.Поклонський заявив І.Золотаренку про своє бажання скласти присягу не московським боярам, а українському гетьману. І.Золотаренко відразу ж відрядив К.Поклонського до Чигирина, надавши йому для охорони загін козаків.

Дізнавшись про це московські бояри висловили своє незадоволення діями наказного гетьмана. Вони вимагали, щоб білоруська шляхта присягала безпосередньо цареві Олексію Михайловичу, оскільки вважали звільнені козаками білоруські землі такими, що належать московському государю. Але І.Золотаренко, обмежившись звичайною відпискою московським боярам, рішуче продовжував політику "покозачення” Білорусі [21].

Але невдовзі білоруська шляхта, котра спочатку охоче погодилася на союз із московським царем і навіть почала від нього отримувати багаті пожалування, втратила надію з допомогою московського війська звільнити свою батьківщину від польського панування, знову повернулась у підданство Речі Посполитої.

Причина конфлікту, що стався взимку 1654-1655 рр., на думку М.Грушевського полягала в тому, що білоруська еліта в особі К.Поклонського прагнула перебрати до своїх рук всю владу на визволених білоруських землях, завести свою "білоруську” козаччину. Гетьманська адміністрація, представником якої був І.Золотаренко, у свою чергу, не хотіла подібної самостійності К.Поклонського, прагнула бачити його лише своїм агентом в Білорусії, а завойовані козаками землі рахувала новою провінцією Війська Запорізького.

З іншого боку, вагомим чинником загального незадоволення білоруського населення політикою московського уряду стало розташування російських військ на зимові квартири та зловживання й утиски, що при цьому чинилися місцевим жителям. У відповідь на протести московські воєводи розгорнули репресії проти всіх, хто висловлював будь-яке незадоволення. У січні 1655 року цар видав наказ рішуче запобігати "шатості і зраді”, яким фактично санкціонувалися арешти і відсилання до Москви всіх підозрілих, поголовне побиття та саджання до в’язниць [22].

24 березня 1655 року Костянтин Поклонський разом з литовським гетьманом Янушем Радзивіллом надіслав до ніжинського протопопа Максима Филимоновича надзвичайно емоційного листа, в якому пояснював, чому він "удался до первого пана”, тобто повернувся в підданство до польського короля. Звинувативши московського царя та його бояр у підступності, К.Поклонський писав: "золотые слова на листах шляхте й местом подавано, а самой шляхте й мещаном железные волности на ногах (тобто кайдани – авт.) надавали..., однолично вместо лучшего в пущую горейшую неволю впали есмя было”. Описуючи жорстокі репресії, котрі чинили московські воєводи проти православних міщан і духовенства після взяття Смоленська та інших білоруських міст, К.Поклонський гірко картав себе за помилку і переконував полковника Івана Золотаренка не зраджувати своєї вітчизни службою московському царю і просив зважати на тих православних, життя яких козацькі війська піддають небезпеці під час штурму білоруських міст [23].

Але полум’яні заклики білоруського шляхтича не мали вагомого впливу на Івана Золотаренка. Це можна пояснити тим, що з точки зору московського уряду юридичний статус Білорусі суттєво відрізнявся від становища України. Цар Олексій Михайлович вважав білоруські землі здобутими в результаті військових дій, отже і поводився з ними як завойовник. На відміну від Білорусі, Україна піддалася Москві добровільно, отже розглядалася як, хоча і не зовсім рівний, але все ж таки суб’єкт переговорів. Враховуючи ці обставини, нова українська політична еліта все ще сподівалася відстояти свої інтереси перед московським урядом. У свою чергу, царський уряд зробив спробу привернути українську старшину на свій бік за рахунок багатих подарунків.

Ще одним важливим, на наш погляд, аспектом діяльності Івана Золотаренка в цей час стали його таємні дипломатичні зносини зі шведським королем Карлом Густавом, котрий в цей час здійснював військові операції на теренах Польщі. Безумовно ці зносини відбувалися за дорученням гетьмана Богдана Хмельницького і свідчили про те, що гетьман почав розчаровуватися у своїх "союзницьких” взаєминах з Москвою (нагадаємо, що Швеція була давнім суперником Московської держави у Балтійському регіоні, і зносячись без відома московського государя зі шведами, гетьман відверто порушував свої зобов’язання перед Олексієм Михайловичем). На думку М.Грушевського, відсилаючи у вересні 1654 року з особистими листами до Карла Густава свого сотника Івана Петровича, І.Золотаренко виконував безпосереднє доручення Б.Хмельницького і намагався домовитися зі шведами про спільні дії проти Польщі. Відомий лист від короля Карла Густава до Івана Золотаренка від 14 листопада 1654 року, в якому йдеться про 10 тисяч козаків, що їх ніжинський полковник обіцяв на підтримку королеві під час його військової кампанії у Польщі та Прусії. Але козацьке військо на той час не знадобилося, бо шведи на той час вже швидко і успішно досягли своєї мети [24].

Незважаючи на загальний успіх кампанії 1654–1655 рр., козацькому війську не вдалося ліквідувати деякі центри опору польсько-литовської шляхти. Одним із таких осередків стала фортеця Старий Бихів, розташована на правому березі Дніпра. Оборонні споруди фортеці та непрохідні болота довкола не дали змоги козакам відразу її захопити. Облога Старого Бихова затяглася на кілька місяців. Керівництво військовою операцією взяв на себе сам Іван Золотаренко. Але ця операція стала останньою в житті талановитого полководця. 7 жовтня 1655 року під час кровопролитної битви під стінами Старого Бихова Івана Золотаренка було тяжко поранено в ногу. Поранення виявилося смертельним. Ось як повідомляє про цю подію автор "Літопису Самовидця”: "Іван Золотаренко, повернувши від єго царської величності з Литви, підійшов з військом козацьким під Бихів Старий, і там оний в облеженню держав, де на коню під час потреби оного на герцу в ногу пострелено з мушкета, од которої ноги і помер під Биховом.” Імовірно, вогнепальна рана спричинила до запалення, яке зупинити в умовах облоги тогочасними медичними засобами не вдалося. Так відійшов від цього світу ніжинський полковник, один з найяскравіших козацьких полководців доби Хмельниччини... [25].

(див. закінчення)
Категорія: Мої статті | Додав: asmor (10.05.2011)
Переглядів: 1495 | Рейтинг: 4.0/4
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: