Форма входу

Категорії розділу

Мої статті [45]

Пошук

Наше опитування

Чи цікавлять Вас рідкісні книги?
Всього відповідей: 55

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Locations of visitors to this page
завантаження...
[28.07.2015][Мої статті]
РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОГО БАТУРИНА 2013-2014 рр. ПАЛАЦИ ІВАНА МАЗЕПИ ТА КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО (0)
[10.02.2014][Мої статті]
135 років з дня народження Олександра Якимченка (0)
[20.11.2013][Мої статті]
Українці, які створили імперію. Універсальний бюрократ Безбородько (0)
[17.11.2013][Мої статті]
Слово Просвіти (0)
[18.10.2013][Мої статті]
Олександр Безбородько (0)
[01.09.2013][Мої статті]
European Old Printed Books of 16 Century in the Librarian Stock Collection of the Nizhyn State University named after Nikolay Gogol (1)
[04.07.2013][Мої статті]
До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради" (1)
[04.07.2013][Мої статті]
До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради" (0)
[10.06.2013][Мої статті]
ІВАН ГЕОРГІЙОВИЧ СПАСЬКИЙ - ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ-НУМІЗМАТ (0)
[28.03.2013][Мої статті]
До 240-річчя від дня народження Ю.Ф.Лисянського (0)
П`ятниця, 20.10.2017, 15:28
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ РІДКІСНОЇ КНИГИ Ніжинського держуніверситету

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

СВЯТИТЕЛЬ ІОАНН МАКСИМОВИЧ, МИТРОПОЛИТ ТОБОЛЬСЬКИЙ (закінчення)

В 1708 – 1709 рр. в Україні відбулися драматичні події, пов’язані з «авантюрою» (за висловом видатного історика М.Грушевського) гетьмана Івана Мазепи. Спроба вирвати Україну з міцних обіймів російського самодержавства і тим самим зберегти рештки української автономії завершилася поразкою. Близькі, приязьні взаємини родини Максимовичів – Васильківських з опальним гетьманом та його покровительство її нащадкам були широко відомі не лише в Україні. Як і багатьом іншим представникам української шляхти та церковної єпархії, Іоанну Максимовичу прийшлось виправдовувати перед швидким на розправу царем Петром і приєднати свій голос до загального хору хулителів гетьмана Івана Мазепи.

Дізнавшись про відступництво гетьмана, Петро І був збентежений і 28 жовтня 1708 року видав накази до всіх архієреїв та козацьких старшин, якими фактично була включена грандіозна машина пропаганди та дезинформації. Гетьмана Івана Мазепу звинуватили в усіх смертних гріхах, і навіть у тому, чого він не думав робити. Зокрема, наголошувалось, що він прагнув повернути Україну під владу Польщі, а православну церкву навернути на унію з Римом. В особистій грамоті царя до Чернігівського архієпископа Іоанна Максимовича наголошувалось: «Известно нам учинилося, что гетман Мазепа забыл страх Божий и свое крестное и нам, великому госуарю, целованіе, и изменил, и переехал к непріятелю нашему королю шведському, дабы Малороссійскую землю поработить по – прежнему во владение Польское, и церкви Божіи и святые монастыри отдать в унію… Того ради повелеваем вам, богомольцу нашему, и всей генеральной старшине, и полковникам, и прочим чинам Войска Запорожского, дабы на прелесть и измену сего изменника, бывшаго гетмана не смотрели, но при обороне наших великороссийских войск против тех неприятелей стояли, и для лучшего упрежденія всякого зла и возмущенія в малоросійском народе от него, бывшаго гетмана, вы, богомолец наш, и вся старшина генеральная и полковая сбежались немедленно в обоз наш к Десне для обраня по правам и вольностям своим, вольными голосами, нового гетмана...»

 Стратегічним прорахунком І.Мазепи було те, що цей виступ готувався таємно і навіть більшість з гетьманського оточення не відали про його задум. Тому ця звістка викликала збентеженість та розгублення у багатьох його сподвижників. Судячи по всьому, не знав про плани гетьмана й владика Іоанн. Зв’язаний церковною дисципліною як архіпастир, Іоанн Максимович був змушений підкоритися волі московського монарха. Щоб зрозуміти поведінку чернігівського архієпископа, згадаємо вже цитовану нами благословенну грамоту, що була видана йому 1697 року московським патріархом. В ній наголошувалось: «восприяв же в Церкви святой служение и степень достоинства сего, во всем должен есть совещание и покорение имети к нашей мирности… и ко всем Восточныя церкви архиереям,… и за пресветлую спасительную державу (себто – Московську державу), благочестивейшего великого государя царя… и за весь его царскаго величества благословенный дом усердно молити…»


І.Максимович. Богородице Діво. - Чернігів, 1708 (Музей рідкісної книги НДУ)

 Сьогодні ми не можемо сказати впевнено, як владика Іоанн Максимович в глибині душі переживав ці драматичні події – він не вів щоденників і не залишив конфіденційного листування. Безумовно, його, як представника української еліти було втягнуто в складний механізм відносин із самодержавним урядом тодішньої Московської держави, коли за влучним висловом історика М.С.Грушевського, головними рушійними силами, що визначали поведінку людей, були страх та користь. Органічно противною українській душі з її високим рівнем відчуття власної гідності була жорстка російська карна система: биття батогами, заслання до Сибіру, відбирання майна, публічна страта… Прихильників, на відміну, чекали багаті жалування, царська ласка, безперешкодне просування по ієрархічній драбині – як світській, так і церковній. Як християнин і українець Іоаннн Максимович не міг без душевного болю спостерігати за тим, що відбувалося в Україні. На вимогу Петра І він, разом з іншими владиками, брав участь в обранні нового гетьмана Івана Скоропадського 6 листопада 1708 р. в Глухові та приводив до присяги лівобережних полковників. 9 листопада, вслід за новообраним гетьманом, чернігівський владика відвідав царя і подарував йому ікону Чернігівської Божої Матері. А 12 листопада обставини зробили його свідком варварської церемонії «анафематствування» Івана Мазепи, коли після церковної відправи московський кат здійснив символічну екзекуцію над солом’яним опудалом, що зображало гетьмана. На вимогу царя, разом з іншими українськими владиками Іоанн Максимович того ж дня видав пастирське послання до вірних, в якому повідомлялось про відступництво Мазепи. В посланні, зокрема, говорилось: «бывшій гетман Мазепа измінил, пристал к еретическому королю шведскому, Малоросійскія отчизны отчуждился, хотя оную под иго работы лядской поддати, и храмы Божіи на проклятую обратити унію. Сего ради… чужд стался Церкви…, и всі его единомышленники с ним… суть отвержены и прокляты…» Справедливості заради відзначимо, що владика Іоанн не був автором цього послання, хоча й підписав його. Цей документ, безумовно, був витвором канцелярії самого царя Петра. Водночас були видані грамоти за підписами інших архієреїв, причомі всі вони абсолютно ідентичні, як брати – близнюки, немов написані під диктовку однієї особи! Режисери цієї пропагандистської акції навіть не подбали про збереження індивідуального стилю «авторів – підпис антів»…

 Російські біографи Іоанна Максимовича завжди сором’язливо обходили цей період в житті владики, намагаючись зобразити останнього таким собі палким прихильником «царя и отечества». Так, один з них писав: «Мы видим его беззаветно преданым ей (Родине) в годы испытаний, когда его покровитель гетман Мазепа изменил Отчеству (?!) По клевете гетмана святитель едва не пострадал за мнимую измену, но невинность его была доказана. Этот благородный поступок (?) архипастыря – патриота является живым примером для верных сынов Русской Православной Церкви.»

 Що ж відбулося насправді і за що ледь не постраждав чернігівський архієпископ? А трапилось ось що. В грудні 1709 року святительська кар’єра і життя владики Іоанна, як то кажуть, повисли на волосинці. Московські вояки упіймали посланця І.Мазепи козака Менської сотні Пархоменка, який під час допиту зізнався, що був посланий з листами від опального гетьмана до самого владики Іоанна Максимовича, глухівського сотника Туранського, князя Четвертинського та глухівського отамана Карпеки. Нещасний арештант під тортурами підтвердив все це в присутності названих осіб, причому повідомив, що архієпископ таки листа отримав через свого слугу. Владика Іоанн був змушений давати пояснення перед самим царем Петром. В тодішніх умовах навіть отримання листа від «злодія і зрадника Івашкі Мазепи» могло послужити смертельним вироком для звинуваченого. Судячи по всьому, виправдання І. Максимовича були щирими – він дійсно нічого не знав про плани Мазепи. Можливо, його врятували сан і заступництво тодішнього місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Стефана Яворського. 21 грудня 1709 року був виданий спеціальний царський маніфест, який знімав з чернігівського владики звинувачення у зраді.

 Зовсім не переконливою видається думка Філарета (Гумілевського), що це була «клевета» Мазепи, котрий хотів помститися «верному долгу архипастырю» та поставити його під удар. Можна думати, що лист Мазепи, свого покровителя і мецената, владика Іоанн таки отримав. Відомо, що в цей час геттьман Іван Мазепа, який тяжко переживав провал своєї «афери» (за висловом М.С.Грушевського), дійсно розсилав листи до близьких йому людей в Україні, намагаючись виправдати свої дії та заперечити ті брехливі звинувачення, що їх поширювала офіційна російська пропаганда.


Не міг не турбуватися владика Іоанн і про долю свого молодшого брата Дмитра, котрий був однією з довірених осіб гетьмана Івана Мазепи. Почавши військову кар’єру ніжинським полковим писарем у 1690 р., Дмитро Максимович невдовзі був взятий гетьманом в його канцелярію, здобув посаду військового «екзактора», бунчужного, а згодом – генерального осавула, ставши найвпливовішою постаттю при гетьманському дворі. За вірну службу він отримав від гетьмана щедрі пожалування, зокрема маєтності в Ніжинському полку – села Куликівку, Черняхівку, Бурківку та Дорогинку. Після полтавської катастрофи 1709 р., разувірившись в успішному завершенні Мазепиного задуму і повіривши обіцянкам царської амністії, він разом з іншою старшиною повернувся з покаянням до України. Але обіцянка милості в устах Петра І виявилася звичайнісінькою брехнею: старшину, що відлучилася від Мазепи, піддали військовому суду, і, вилучивши все майно, приговорили до старти. Правда згодом, 1710 р., її замінили довічним засланням.

 Так Дмитро Максимович з дружиною та дітьми опинився 1712 року спочатку на Двині, а згодом в далекому північному місті Архангельську. В цьому ж році його дружина, не витримавши заслання, померла, а сам він прожив на півночі у жахливих злиднях (хоча й виконував обов’язки начальника корабельного порту) ще довгих 20 років, до самої своєї смерті. (Діти Дмитра Максимовича після смерті Петра І отримали амністію і згодом дістали військові посади).

 Після невдалого виступу І.Мазепи цар Петро не приховував недовіри до українців, бачачи в кожному представникові козацької старшини або церковної ієрархії прихованого «мазепинця». Він намагався будь – якими засобами послабити роль Київської митрополії, автономне становище якої підривало безроздільне панування російських чиновників в Україні. Одним із таких засобів стала політика «експорту» з України в Росію видатних вчених, викладачів, письменників та архієреїв. 11 березня 1711 року 60-річного Іоанна Максимовича царським наказом призначили митрополитом Тобольським та всього Сибіру. Митрополичу хіротонію в Москві здійснив митрополит Стефан Яворський з іншими владиками.

Формальне підвищення в сані насправді було звичайним «почесним» засланням вже не молодого чернігівського архієрея. Святителю Іоанну було доручено не завжди безпечне завдання – приводити до православної віри язичницькі племена, що мешкали на берегах річок Іртиш та Тобол. Тобольська єпархія тоді займала обширну територію, що включала у себе сучасні Іркутську, Єкатеринбурзьку, Новосибірську області Росії та Якутію. Центром катедри було місто Тобольськ, а в інших великих центрах – Іркутську та Якутську перебували помічники правлячого архієрея з числа архімандритів. Населені ці краї були різними нехристиянськими народами, – переважно язичниками та магометами – пелимськими та кондинськими вогулами, остяками, кошутськими та туринськими татарами. Було тут чимало «воровських людей», біглих козаків, різноманітних авантюристів, що тікали з усіх кінців Московської держави, а також засланих «неблагодійних» поселенців.

 Після довгої та нелегкої подоріжі митрополит Іоанн Максимович прибув до Тобольська в середні серпня 1712 року. Як зазначав один з російських біографів владики, «полюдськи боляче було йому розлучатися з рідною Малоросією…, з острахом відправлявся він у далекий холодний край, але голос послуху говорив у ньому голосніше за власну волю, якої Іоанн давно вже зрікся…»

З великим жалем проводжала в далекий Тобольськ владику Іоанна і чернігівська паства. У 1714 р., в передмові до виданої чернігівською типографією книги «Іліотропіон», чернігівчани писали, звертаючись до І. Максимовича: «Многіе предражайшіе добродітелей своих таланты нам в подражаніе, яко отец чадам, яко пастырь овцам, яко владыка рабам своим остави ваша архипастырская святыня, глаголя к нам словесы Христовы: образ дах вам, да якоже аз сотворих, и вы творите.» Все це свідчить про те, якою великою повагою та авторитетом користувався владика у Чернігові навіть після переїзду на іншу катедру.

Керівництво святителям Іоанном Тобольською митрополією тривало лише три роки. Драматичні події 1708 – 1711 рр.гірки роздуми та переживання, важка подорож, незвичні кліматичні умови – все це різко погіршили стан здоров’я владики. До нашого часу дійшли два портрети Іоанна Максимовича. На одному, що був виконаний ще під час перебування святителя на чернігівській катедрі, його зображено в урочистому архієрейському облачінні; кремезна постать та обличчя владики сповнені спокоєм та впевнено зосереджені. Незадовго перед смертю владики невідомий художник (вірогідніше – український майстер у Тобольську) виконав другий портрет митрополита, на якому ми ледве впізнаємо колишнього чернігівського архієпископа. На нас дивиться сивий старець, хворобливо пригнічений та надламаний нелегким життям, з утомленими очима, але з поглядом сповненим духовної сили та щирої лагідності. Ця різка зміна зовнішності якнайкраще говорить нам про ті зміні, що відбулися в житті владики за ці роки важких випробувань. Як часто буває стаждаючи від житейських утисків, віруючий християнин знаходить в собі скарби, заховані в найпотаємніших глибинах духу… Як зазначав видатний російський Богослов о. Георгій Фларовський, «духовенство в Росії з часів Петровської доби стає «заляканим станом». Частково воно витискується в соціальні низи. А на верхах установлюється двозначна мовчазність. Кращі залишаються в середині себе, бо в зовнішню пустелю у ХVІІІ ст. уходить не дозволялось». Але, як не дивно, саме така зовнішня скутість спонукала подвижників до духовного подвигу, наближала їх до святості…

І.Максимович. Феатрон нравоучительний. - Чернігів, 1708. (Музей рідкісної книги НДУ)

Незважаючи на тяжкі випробування, останні роки земного життя святителя Іоанна були сповнені енергійної і невтомної праці на славу Божу і користь церки та людей. "Сибірський літописець" дає нам докладну розповідь про Тобольський період життя владики.

14 серпня 1712 р. митрополит Іоанн на двух невеликих дерев’яних човнах прибув до Тобольська. Разом з ним прибули 17 українців для обслуги архієрейського дому, у тому числі – три ієромонахи, два ієродиякони, світський писар для влаштування архієрейського управління, а також церковні півчі. Митрополичий почет пристав до берегу річки Іртиш біля стін старовинного Знаменського монастиря. Владику урочисто зустріли місцеве духовенство, серед якого вже були українці, гебурнатор І.Бібіков та величезний натовп людей. Вийшовши з човна Іоанн Максимович попрямував з людьми до монастиря і відслужив там подячний молебень. Благословивши людей, владика повернувся до човна і залишився там до наступного дня. Зранку, в день великого двунадесятого свята Успіння Богородиці, владика Іоанн урочисто облачився в митрополиче вбрання в Знаменському монастирі та в супроводі почту та соборного духовенства хресним ходом вирушив до Софійського собору, щоб відслужити там святкову Літургію. Як вихованець Свято – Успенської Києво – Печерської Лаври, Іоанн Максимович служив святкову службу за Уставом цього найдавнішого на Русі монастиря, причому пишнота та велич богослужіння вразила усіх присутніх.

 Так розпочався недовгий період митрополичого служіння владики Іоанна в далекому Тобольську. Але і за цей короткий час, за висловом одного з російських біографів Іоанна Максимовича, він «багато посіяв та виростив доброго, багатьом душам відкрив шлях до Царства Божого і залишив після себе вічну пам’ять». Оповідаючи про подвижницьке життя владики, «Сибірський літопис» писав, що він «не терпел никаких прохлад, забав и увеселений… Едино у него было увлечение – писать душеполезные книги…» Ще за життя про нього говорили як про великого посника та молитовника, що більшу частину дня і ночі проводить у молитві. Часто владика зачинявся у келії для молитви та писання богословських творів. Місцеве передання розповідає , що митрополит, подібно до святителя і чудотворця Миколая, вдягнувшись у простий одяг, навідував бідних і знедолених, подаючи їм допомогу "Христа раді". Відвідував він богадільні, хворих та ув’язнених, допомагав сиротам та вдовицям духовного звання, через довірених осіб та особисто надавав щедру допомогу всім, хто цього потребував, причому сам намагався лишитись невідомим благодійником…

 Уникав владика Іоанн спілкування з світськими особами та царськими сановниками, ухилявся від запрошень на обіди та прийоми, що їх влаштовували місцеві можновладці. Відомо, що лише один раз владика Іоанн відгукнувся на запрошення Тобольського губернатора М.П.Гагаріна, відвідати його дім. Цікавим фактом біографії митрополита є його особисті зв’язки з ченцями Свято-Афонської гори, яким Іоанн Максимович у найтяжчі часи надіслав матеріальну допомогу. За свідченням очевидців, у Руському Пантелеймонівському монастирі на Афоні досі зберігається його власноручна архієрейська грамота. А привезена владикою з Чернігова ікона Єлецької Божої Матері невдовзі стала відома по всьому Сибіру як ікона Тобольської Богородиці.

 Опікувався святитель Іоанн і «Слов’яно-латинською школою», яку заснував його попередник, митрополит і схимонах Філофей Лещинський. З благословення владики Іоанна до школи приймали не лише дітей росіян, але й інших місцевих народів. Дітей обучали не лише слов’янській грамоті, читанню, чистописанню, але й вивчали з ними катехізис, Православне ісповідання, твори митрополита Київського Петра Могили, латинську мову, церковний устав, нотний спів Київськго розспіву, іконописання, тощо. Гроші на утримання школи йшли, переважно, з церковних та монастирських маєтностей, але чимало коштів на утримання бідних учнів та придбання навчальних посібників владика витрачав з власного жалування. Ретельно дбав владика за моральний та освітній рівень духовенства, причому й сам він дуже часто служив у храмі, а особливо любив проповідувати людям.

 Уславився святитель Іоанн Максимович і своїми місіонерськими подвигами у поширенні християнства серед місцевих язичників. З благословення владики на місці язичеських святилищ відкривалися храми і приходи. Найближчими помічниками та співробітниками його у цій справі стали вже згадуваний нами митрополит Філофей Лещинський, який прийняв схиму, та настоятель якутського монастиря архімандрит Іларіон Лежайський (доречі обидва теж українці і вихованці Києво – Мигилянської академії) Схимонах Філофей, з благословення владики Іоанна, протягом 1712–1715 років здійснив чотири довгі апостольські подорожі, проповідуючи та поширюючи християнську віру серед племен остяків і вогулів. Загальна кількість охрещених Філофеєм язчників (як протягом його митрополичого служіння , так і схимонашества) оцінюється цифрою пона 40 тисяч. У 1715 р. владика Іоанн Максимович заснував пекінську православну місію, очолити яку благословив архімандрита та місіонера Іларіона Лежайського. Але так трапилося, що до Пекіну ця місія прибула вже після упокоєння святителя Іоанна.

 Сучасник і сподвижник Іоанна Максимовича (доречі, теж українець) Г.Новицький, відомий автор «Короткого опису про народ остяцький», у 1715 році писав про владику: «Он был усердный ревнитель и трудолюбивый желатель благочестия, был тих, смирен, благорассудлив, о бедных сострадателен и милостив.»

 Упокоєння митрополита Іоанна Тобольського було так само благочестивим, як і все його життя. 3 червня 1715 року владика видав останню благословенну грамоту на освячення новозбудованого храму в Тюменському монастирі. 10 червня, відчувши кінець земного шляху, владика востаннє відслужив Божественну Літургію. Після благослужіння він влаштував у себе вдома трапезу для духовних і світських осіб, під час якої багато говорив на духовні теми. На здивування багатьох присутніх, владика Іоанн став прощатися, говорив про близьке розлучення і просив молитися за нього. Потім, залишивши біля себе одного з духовних вихованців, довго говорив з ним. Відпустивши його, митрополит удалився у свої покої для молитви і більше до людей не виходив…

 Коли перед початком вечірньої служби прийшов священник і постукав у двері, Іоанн Максимович не відгукнувся. За розпорядженням губернатора відімкнули двері, та побачили владику в молитовній позі на колінах перед іконами. Дух його покинув тіло і відійшов до Господа прямо під час молитви…

Похорон святителя Іоанна Максимовича відклали на кілька днів, очікуючи на повернення з місіонерської подорожі його сподвижника схимонаха Філофея Лещинського. Як стверджували очевидці, вже тоді тіло святителя, незважаючи на жарке літо, не показало ознак тління. Його урочисто поховали у катедральному Софіївсько-Успенському соборі міста Тобольська, у склепі вівтаря лівого притвору, спорудженого на честь св. Антонія та Феодосія Печерських.

Звістка про упокоєння Іоанна Максимовича та його благочестиве життя швидко поширилася не тільки в Росії, але й в Україні і дійшла до його близьких. Відомо, що рідний брат святителя Іоанна Дмитрій, який в злиднях і бідності з дітьми доживав свої дні на засланні в Архангельську, незадовго до своєї смерті 1731р. клопотався у Москві про дозвіл відвідати могилу владики, але не встиг виконати свій намір, бо невдовзі упокоївся…

 Під час перебудови 1741 року притвор Антонія і Феодосія розібрали «за ветхості», і на деякий час могила святителя опинилася за межами храму. У 1753 році спеціально над нею спорудили притвор Св. Іоанна Златоустого – небесного покровителя владики Іоанна. Тоді ж над могилою поставили різьбленний дерев’яний надгробок з портретом Іоанна Максимовича. Місцеве перевидання оповідає нам, що зроблено це було коштом та працею Сибірського губернатора Чичерина та Тобольського митрополита Павла після того, як один з них чудесно зцілився заступництвом спочилого святителя.

 Після благочестивого успіння віра у святість Іоанна Тобольського в народі не зменшувалась. Від самого дня упокоєння на могилі Св. Іоанна відправлялися молебні та заупокойні богослужіння. Чимало віруючих, що приходили з молитвою до його гробу, отримували чудодійні зцілення. Портрети святителя неодноразово перемальовувалися та поширювалися набуваючи характер шанованих ікон. З 1798 року при катедральному храмі міста Тобольська була заведена спеціальна книга, де записували усі випадки чудодійного заступництва святителя Іоанна.

Незважаючи на загальну віру народну в святість Іоанна Максимовича та неодноразові випадки чудотворення, справа його канонізації розтяглася майже на століття. У 1826 році мощі святителя, у зв’язку з черговим ремонтом храму, були вимушено відкриті та перенесені в тому ж таки вівтарі в інший склеп, влаштований на іншому боці, біля жертовника. І хоча церковна влада робила все це таємно, без зайвого розголосу, біля зачинених дверей храму збирався величезний натовп прочан. Тобольський архієпископ Євгеній, котрий керував перенесенням останків святителя в офіційному донесенні у Санки-Петербург писав: «народ має до нього величезну віру та прихильність, і навіть багато хто оповідає про звершення чудес, і тому, почувши про відкопування, чекають відкриття святих мощів».

 Побоюючись загальнонародного збурення, Синод офіційно заборонив відкривати тіло святого. Перенесення мощей відбулося 6 вересня 1826 року під час богослужіння в зачиненому для людей храмі. Як під час самого перенесення, так і впродовж 40 днів після того, соборне духовенство служило панахиди над новою могилою святителя. Доповідаючи про перенесення, владика Євгеній повідомляв у столицю: «коли відкрили зітліле віко труни, відкрилися очам клобук і мантія в такому положенні, як бувають під час поховання, обидва міцні, кольору світло-малинового, шовкові. Рештки тіла ними закривались зовсім: лице – крилами клобука, інші частини – мантією». І хоча архієпископ рапортував про те, що він виконав всі розпорядження Синоду, у таємному листі він повідомляв: «…відкривав дошку і дивився тіло: мантія та ряса цілі зовсім: або від холоду, оскільки склеп із середини і гріб увесь покриті льодом, або від міцності матеріалу. Але тіла лише кістки цілі, хоча усі розпалися, почорнілі і частково плісняві.»

 Сумніви та побоювання церковної влади були пов’язані, перш за все, з укоріненою в народі на побутовому рівні вірою в обов’язкову "нетлінність" мощей святого і з відсутністю єдиного для всієї Церкви критерію для канонізації. За вченням Православної Церкви, з перших віків християнства, мощами ( від "мощь" – сила, міць) називалися не лише повністю збережені («нетлінні») тіла усопших святих, але й окремі їх частиці, рештки тіл прославлених Богом праведників. Головними критеріями для канонізації святих були їх справжня православність, праведне життя і боротьба за віру (у випадку Іоанна Максимовича – його святительство, поширення християнства серед язичників та іновірців), та проявлення Богом надзвичайних знамень та чудес або за життя, або після упокоєння. Причому «нетлінність мощей» (або мироточення кісток) розглядалися лише як один з можливих проявів чудотворіння.

 На початку ХХ ст. Синод Російської Православної Церкви знову повернувся до питання про канонізацію Святителя Іоанна Тобольського і утворив комісію для розгляду цього питання.. Відомий церковний історик, професор Казанської духовної семінарії та університету К.Харлампович у своєму фундаментальному дослідженні «Малоросийское влияние на великорусскую церковную жизнь» ( Казань, 1914), справедливо відзначав провідну роль вихованців Києво-Могиляської академії в житті РПЦ, коли чимало українців – єпископів проявили надзвичайно високі моральні якості, сприяли піднесенню та упорядкуванню церковного життя. «Досить сказати тут, – писав К. Харлампович, – що з них троє вже канонізовані (Св. Дм. Ростовський, Інокентій Іркутський, Йоасаф Білгородський), а декілька являються шанованими святими, канонізація котрих – питання лише часу.» Безумовно, історик мав на увазі, у першу чергу, величні постаті Св. Іоанна Тобольського та Софронія Кристалевського, яких було канонізовано дещо пізніше.


Іоанн Максимович, митрополит Тобольський. "Труменний" портрет.

1900 року над місцем поховання святителя Іоанна було споруджено гробницю, до якої готувалися перенести мощі святого. У 1913 р. єпархіальний з’їзд духовенства і церковних старост Тобольської губернії прийняв рішення клопотатися перед Синодом про церковне прославлення Іоанна Максимовича. Тобольський єпископ Варнава 1914 року переніс мощі святого до спорудженої гробниці і створив спеціальну комісію, котра дослідила 40 випадків чудодійної допомоги святителя. Члени комісії під присягою записували свідчення зцілених або очевидців уздоровлення. Стали в нагоді і записи, які раніше велися при Тобольському катедральному храмі.

 Так, в описі чуда від 10 червня 1798 р., що трапилося з однією жінкою Барнаульського повіту, котра хворіла на психічний розлад, говорилось: до хворої увісні з’явився святитель Іоанн і порадив відслужити молебень біля його гробниці. Жінка не виконала цього прохання і тоді святитель з’явився їй удруге і знову, на це раз вже суворіше, наказав їхати у Тобольськ. Коли хвора здійснила наказ святого, то невдовзі одужала. Інший випадок трапився в листопаді 1841 року. Донька Ішимського ісправника Попова тяжко захворіла. Тривале лікування не дало жодного результату, і тоді хворій з’явився святитель Іоанн. Святитель сказав: «Досить шукати допомоги у лікарів земних, настав час звернутись і до небесного!» Після того, як дівчина відслужила 12 літургій та 12 панахид у притворі Іоанна Златоустого в Тобольському храмі, хвороба її відступила. Було зафіксовано чимало інших випадків зцілення хворих молитвами Іоанна Максимовича.

 Але Синод не поспішав приймати рішення про кононізацію святого. Можливо в цьому зиграли роль два фактори. Перший був такий, як і при перенесенні мощей святого 1826 року, а саме, що від тіла лишилися кістки, бо Синод заборонив Єпископу Варнаві відкривати тіло святителя. Другий полягав у тому, що сам єпископ Варнава був ставлеником і приятелем горезвісного Григорія Распутіна – суперечливої фігури, «старця», містика-«чудотворця» і розпусника в одній особі, що мав дуже великий вплив на царську родину. Варнаву небезпідставно підозрювали в прагненні зробити собі на прославленні святого духовну кар’єру. Але, звичайно, провини святителя Іоанна Максимовича в брудному копирсанні біля його імені не було. Адже серед місцевих жителів Сибіру з давніх-давен жила віра в святість владики.

Бачачи зволікання Синоду, єпископ Варнава звернувся до протекції Распутіна, а через нього – до самого царя Миколи ІІ. 27 серпня 1915 року не чекаючи дозволу Синоду, тобольське духовенство відкрило мощі святителя і богослужінням прославило його як місцево шанованого святого. Ця подія була піднесено зустрінута місцевими жителями. У таємній телеграмі в Синод Тобольський губернатор повідомляв: «Перше прославлення відбулося… Не тільки простий народ, але й більш освічені люди вважають це апофеозом».

Під тиском цих подій в грудні 1915 року Святійший Синод дав доручення архієпископу Литовському Тихону (Бєлавіну), майбутньому патріарху Московському, відвідати Тобольськ і на місці з’ясувати стан справ. Владика Тихон виконав доручення і доповів Синодові, що «праведне життя, благочестива смерть, давнє і всезагальне вшанування цього святителя в Тобольському краї, і зрештою чудотворіння , що проливаються від чесних останків його, дають повну підставу для загальноцерковного прославлення ієрарха».

 На підставі доповіді владики Тихона, котрий повідомив про 17 додаткових випадків молитовного заступництва Іоанна Максимовича, 12 лютого 1916 року Святійший Синод постановив: «блаженної пам’яті спочилого Іоанна, митрополита Тобольського, зарахувати до лику святих, прославлених благодаттю Божою, а всечесні останки його оголосити святими мощами, залишивши їх у гробниці понад землею для поклоніння та вшанування тими, хто приходить до них з молитвою…» В діяннях Синоду відзначалося, що незважаючи на вологість у склепі, «Господь прославив Свого угодника нетлінням і благоуханням кісток, подібно до більшості відкрито почиваючих святителів і преподобних Сергія Радонезького, Серафима Саровського та ін.»

 Урочисте загальноцерковне прославлення святителя Іоанна відбулося 10 червня (23 червня за новим стилем) 1916 року в місті Тобольську за давнім Афонським уставом. Собор Архієреїв та духовенства при великій кількості прочан відправив святкову всенічну, парастас та останню заупокійну Літургію за спочилим. З нагоди цієї події були написані служби святителю, а також тропар і кондак.

 Давня традиція вшанування пам’яті святителя та проствітителя народів Сибіру Іоанна Тобольського дійшла до нашого часу. В роки панування у колишньому Радянському Союзі войовничого атеїзму, коли закривалися й руйнувалися храми, зневажалися і знищувалися православні святині, мощі святого дивним чином збереглися. І хоча Софійсько-Успенський храм, де вони спочивали понад 200 років був закритий і осквернений, нетлінні останки Іоанна Тобольського потрапили до краєзнавчого музею. Невдовзі після завершення ІІ Світової війни їх повернули віруючим. З того часу покоїлись у діючому зимовому Покровському храмі міста Тобольська.

 У 1990 році, з нагоди відновлення Тобольської катедри та 275-річчя від дня блаженного успіння святителя Іоанна, мощі його були урочисто перенесені хресним ходом до відреставрованого катедрального Софіївсько-Успенського храму м.Тобольська, де 22 та 23 червня були відслужені урочисті Богослужіння. До гробниці Святителя сьогодні щодня приходить велика кількість поломників не лише з Сибіру, Уралу, але й з України, та Казахстану та інших місцевостей православного світу. Ім’я святого Іоанна Максимовича, святителя Тобольського, і сьогодні служить яскравим символом духовного подвигу та щирого служіння Богові, Православній Церкві та людям.

Приємно, що останнім часом ікони з образом св. Іоанна Максимовича з’являються і в Ніжині, на бітьківщині святителя. Хочеться вірити, що колись в нашому місті збудується храм во ім’я цього святого, в якому спочинуть на вічні віки й часточки його мощей, як знак перемоги над гріхом і смертю, за словом св. апостола Павла: «Мусить бо це тлінне одягнутися в нетління і це смертне одягнутися в безсмертне… тоді збудеться написане слово: "Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?… Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа».(1 Кор., 15, 53-56).

Категорія: Мої статті | Додав: asmor (08.05.2011)
Переглядів: 1201 | Рейтинг: 1.7/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: