Форма входу

Категорії розділу

Мої статті [45]

Пошук

Наше опитування

Чи цікавлять Вас рідкісні книги?
Всього відповідей: 55

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Locations of visitors to this page
завантаження...
[28.07.2015][Мої статті]
РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОГО БАТУРИНА 2013-2014 рр. ПАЛАЦИ ІВАНА МАЗЕПИ ТА КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО (0)
[10.02.2014][Мої статті]
135 років з дня народження Олександра Якимченка (0)
[20.11.2013][Мої статті]
Українці, які створили імперію. Універсальний бюрократ Безбородько (0)
[17.11.2013][Мої статті]
Слово Просвіти (0)
[18.10.2013][Мої статті]
Олександр Безбородько (0)
[01.09.2013][Мої статті]
European Old Printed Books of 16 Century in the Librarian Stock Collection of the Nizhyn State University named after Nikolay Gogol (1)
[04.07.2013][Мої статті]
До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради" (1)
[04.07.2013][Мої статті]
До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради" (0)
[10.06.2013][Мої статті]
ІВАН ГЕОРГІЙОВИЧ СПАСЬКИЙ - ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ-НУМІЗМАТ (0)
[28.03.2013][Мої статті]
До 240-річчя від дня народження Ю.Ф.Лисянського (0)
П`ятниця, 20.10.2017, 15:28
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ РІДКІСНОЇ КНИГИ Ніжинського держуніверситету

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

СВЯТИТЕЛЬ ІОАНН МАКСИМОВИЧ, МИТРОПОЛИТ ТОБОЛЬСЬКИЙ (початок)


                                                                                                О.С.Морозов

СВЯТИТЕЛЬ НАРОДИВСЯ В НІЖИНІ

 (Життя та діяльність митрополита Іоанна Максимовича,

Святителя Тобольського)

 

У грудні 2011 року виповнюється 360 років від дня народження пам’ять нашого земляка, видатного діяча Української Православної Церкви кінця ХVІІ – початку ХVІІІст., відомого просвітителя, місіонера, талановитого проповідника, духовного письменника та церковного адміністратора Іоанна (в миру Івана) Максимовича, святителя і митрополита Тобольського. З нагоди цієї дати у Музеї рідкісної книги НДУ імені М.Гоголя відкрито постійно діючу виставку.

Народився майбутній святитель в місті Ніжині, у шляхетній православній родині Максима та Єфросинії Васильківських в грудні 1651 року. Батько його, Максим Васильківський, походив з міста Василькова під Києвом і був людиною досить заможною. Різні історичні джерела говорять про те, що він був хрещеним іудеєм, успішно займався торгівлею в Ніжині у 1650-х роках, а також мав у відкупі (в оренді) різноманітні прибуткові справи. Документ 1676 року називає Максима Васильківського "орендарем Печерським" та "Києво-Печерським обивателем", оскільки в той час він мешкав у Києві та орендував млини та шинки, що належали Києво-Печерській Лаврі. Мабуть, і до Ніжина  родина Васильківських потрапила тому, що в межах Ніжинського полку були маєтності Лаври, які наглядав батько

Про матір майбутнього архієрея ми майже нічого не знаємо. Безперечно, вона мала шляхетне походження й була побожною жінкою. Маємо свідчення, що Єфросинія Васильківська разом із своїм чоловіком щедро жертвувала кошти на будівництво та оздоблення Божих храмів.

Хлопчик Іван був найстаршим сином в родині і отримав своє прізвище від імені батька – Максимович, як тоді було прийнято в Україні. Крім нього історичні документи називають нам ще п’ятьох синів родини Васильківських-Максимовичів: Василія – компанійського козацького полковника, згодом наказного Переяславського полковника, що загинув під час військового походу 1698 р. на річці Кодимі, Петра – значного Військового товариша, Дмитра – найближчого сподвижника гетьмана Івана Мазепи, Генерального Бунчужного, що скінчив своє життя на засланні в далекому північному Архангельську, Григорія – Переяславського протопопа, Михайла та Антона – обидва були бунчуковими товаришами при гетьманові.

Родина Максимовичів-Васильківських належала до найближчого оточення гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме за протекцією гетьмана Максим Васильківський отримав у свої роки найважливішу фінансову справу в Гетьманщині – оренду «індикти», тобто збирання податків з привозних товарів на користь Військового Скарбу. Фактично, у той час це було найголовніше джерело постачання коштів у державну скарбницю, що забезпечувало функціонування гетьманського уряду та всього козацького війська. Невдовзі гетьман Іван Мазепа високо оцінив діяльність Максима Васильківського. Оскільки вже в універсалі 1688 року називає його «выгодным нам человіком і в ділі войсковом около выбранья индукты працюючим». Проявом благовоління гетьмана до родини Максимовичів – Васильківських стало прийняття ним під свою протекцію трьох менших синів – Василя, Петра та Дмитра. Видаючи їм власноручний оборонний універсал, гетьман І.Мазепа у 1690 р. відзначав: «Ознаймуєм, иж с первых респектов и для частой нам в войсковых потребах выгоды дознанной, маючи мы до пана Максима, обывателя Киево-Печерського, и до сынов его всіх ласкавую нашу прихильность, беремо его и сынов его… под нашу гетманскуюоборону, и всі их домы, хутори, млины, гді колвек в яком полку власним коштом набутіе мают, от всяких повинностей войскових и міских чинячи волными, при них заховуем».

Нажаль, про дитячі роки Іоанна Максимовича відомо дуже мало. Безумовно, дитинство його пройшло в Ніжині, де в той час мешкали його батьки. Початкову освіту він здобув спершу вдома, а згодом, ймовірно, в одній з місцевих парафіяльних шкіл, яких тоді в Ніжині існувало декілька. Прагнення здобути гарну освіту привело юного Іоанна Максимовича до найвідомішого в ті часи слов’янського вищого навчалього закладу – Києво – Могилянської Колегії.

Заснована у 1632 р. замість братської школи відомим Київським митрополитом Св. Петром Могилою, Колегія давала своїм вихованцям справді фундаментальну гуманітарну освіту. Там на високому рівні викладалися не тільки початки богослов’я, але й давні та європейські мови, філософія, поетика, риторика, логіка.

Іван Максимович, допитливий хлопчик з Ніжина, вступив до Киево – Могилянської Колегії, коли йому було трохи більше 10 років, і успішно закінчив цей навчальний заклад у 1669році. Незважаючи на свій молодий вік, він був залишений у цьому навчальному закладі викладати латинську мову та інші предмети латинського циклу.

 Людина глибоко віруюча і вихована батьками на засадах християнської моралі, Іван Максимович з раннього дитинства відчув духовне покликання і вирішив присвятити своє життя служінню провославній церкві. Зауважимо, що закінчення Києво – Могилянської Колегії відкривало перед вихованцями не тільки духовної, але й світської військово – політичної кар’єри. Досить згадати, шо сам Іван Мазепа був вихованцем навчального закладу та все своє життя лишався шанувальником і покровителем Колегії. Але молодий викладач Івн Максимович не спокусився на всі принади світського життя і вирішив прийняти чернецтво. У віці 25 років, з рук свого духовного наставника, відомого богослова, архімадрита Свято – Успенської Києво – Печерської Лаври Інокентія Гізеля він приймає чернечий постриг під ім’ям Іоанна – на честь свого небесного заступника Св. Іоанна Златоустого.

Під час перебування в Києво-Печерській лаврі, яка в ті часи славилася подвижництвом та благочестям чернечого життя, яскраво проявилися здібності молодого ченця. Невдовзі блюститель Київської митрополії архієписком Лазар Баранович рукополагає його ієродияконом, потім – ієромонахом і призначає економом цього найбільшого і найславетнішого в Україні монастиря. Протягом 1685-1690 років Іоанн Максимович був офіційним «казнодієм Печерським», тобто Лаврським проповідником. Цьому значною мірою сприяли талант духовного письменника та яскравого проповідника, що відкрилися у молодого ієромонаха.

В цей час Іоанн Максимович, як засвідчують його життєписи, поглиблено займався самоудосконаленням, присвячував чимало часу глибокому вивченню Святого Письма, творів отців та вчителів Церкви, задля внутрішнього самовиховання вів бесіди зі старшими духовно – досвідченими ченцями – "старцями", подвижниками Лаври та інших Київських монастирів.

У 1678 році священоначальство Києво – Печерської Лаври, врахувавши збідності молодого ієромонарха, доручає Іоанну Максимовичу відповідальну місію: його відрядили до Москви для клопотаня у монастирських проблемах, в тому числі – з проханням повернути Лаврі з давніх давен (ще з ХІІ століття) належавший їй Успенський так званий «Свенський» монастир під Брянськом. Іоанн Максимовч успішно виконав цю місію, і в березні 1681 р. цар Федір Олексійович віддав Лаврі вищезгаданий монастир, який від того часу отримав назву Новопечерського. Управління монастирем довірили лаврському наміснику, яким став отець ієромонах Іоанн Максимович.

Обов’язки намісника Свенського монастиря Іоанн Максимович сумлінно виконував впродовж 15 років. Під час його перебування в цій обителі поміж намісником та московською братією відбувся дуже характерний конфлікт, що виник на грунті національно – культурних відмінностей в українській та російській православних традиціях. Як відомо, відокремлення Московської митрополії (Російської Православної Церкви) від Київської митрополичої катедри розпочалося ще у ХІІІ – ХІV ст. і завершилось утворенням у 1589р. Московської патріархії. Майже 140-літнє ізольоване існування Російської Православної Церкви, яку не визнавало Вселенське Православ’я, призвело до появи численних відмінностей як в культово – обрядовій практиці, так і в організації внутрицерковного життя. Як справедливо відзначав дослідник життя Іоанна Максимовича відомий історик В. Модзалевский, наприкінці ХVІІ ст. різниця в культурах «Великоросії» та «Малоросії» (тобто Росії та України) була надзвичайно великою, і, зрозуміло, що молодий намісник Свенського монастиря, як вихованець і яскравий представник саме української православної традиції, ревно насаджував її в своєму монастирі. 30 червня 1682 року група ченців Свенського монастиря (9 пострижеників з келарем Пафнутієм начолі) надіслали скаргу на Іоанна Максимовича, в якій звинуватили намісника в порушенні внутримонастирського життя.

Отець намісник, – писали ті, що скаржилися, – "забувши страх Божий" заповнив монастир "поляками і черкасами" (тобто українцями), "наших священників московських , і дияконів, і крилошан, пострижеників наших, вислав з монастиря всіх до одного чоловіка, а набрав священників, і дияконів, і крилошан чужоземців зарубіжних" (тобто знову ж таки – українців). Звинувачували отця – намісника в тому, що він господарює в монастирі на власний розсуд, що в його келії буває чимало "більцов (людей світських) чужоземців", що він чинить утиски братії в харчуванні, "бархати, камки і атласи перешив на свої короткі київські ризи на свій покров, а московські ризи і стихарі в ніщо поставив". Не сподобалась насельникам монастиря і будівельно – реставраційна діяльність Іоанна Максмовича. Скаржились вони, що навіть "келії старовинної роботи по своїй прихоті" отець намісник наказав ламати та робити нові "польські світлиці по своєму звичаю". Через все це, на думку тих, що скаржились, монастир прийшов до "приниження та руйнації". 

 

Чернігівський архієпископ Іоанн Максимович

Мусимо зазначити, що кадрова політика Іоанна Максимовича під час управління Свенським монастирем пояснювалася не лише його бажанням оточити себе рідними по духу людьми – своїми земляками, але може бути пояснена й низьким освітнім та морально – етичним рівнем московського духовенства і чернецтва в цей час, масовим поширенням невігластва, забобонів та інших негараздів. Цікаво, що сподвижник Іоанна Максимовича святитель Дмитрій Туптало, прийшовши у 1702 р. на Ростовську архієрейську катедру, був тяжко вражений станом тодішнього російського духовенства, в розпачі писав: «Окаянні наші часи! Не знаю, за кого взятися потрібніше: за сіячів, чи за землю, за ієреїв, чи за серця людські? Сіячі не сіють, а земля не приймає. Ієреї не дбають , а люди блукають…»

20 січня 1683 року Іоанн Максимович дав відповідь на скаргу монастирської братії, назвавши всі звинувачення «изветом и напраслиною». Пояснення, які дав отець намісник, а також те, що його досить добре знали при царському дворі з позитивного боку, цілком задовольнили московських урядовців, і після розбирательства майбутній святитель лишався на цій посаді ще 10 років. За цей час, завдячуючи невтомній діяльності Іоанна Максимовича, Свенський монастир набув цілком українського характеру, причому багатьом ченцям – московитам було дозволено безперешкодно залишити цю обитель і шукати притулку там, де їм буде до вподоби.

Як намісник Новопечерського монастиря Іоанн Максимович неодноразово успішно виконував дипломатичні доручення архімандрита Києво – Печерської Лаври. Історичні документи засвідчують його участь в посольствах до Москви впродовж 1680- 1695рр. 1683 року отець намісник виконував особливо делікатну місію від імені новообраного архімандрита Лаври Варлаама Ясинського. Зауважимо, що Печерська братія давно хотіла вийти з – під зверхності Київських митрополитів та отримати ставропігію з рук Московського патріарха, котрий, в свою чергу, всіляко прагнув підірвати могутність Київської митрополії. Новообраний архимандрит не схотів отримувати висвяту у Москві і прийняв її від місцеблюстителя в Києві архієпископа Лазаря Барановича. Але невдовзі він відрядив до московського патріарха Іоакима свого намісника Іоанна Максимовича, щоб останній пом’якшив незадоволення патріарха і виклопотав для нововисвяченого архімандрита благословенну грамоту. Ієромонарха Іоанна добре зналиу Москві, і йому вдалося успішно виконати доручення Варлаама Ясинського. Завдяки цьому у 1684р Києво – Печерська Лавра вийшла з юрисдикції Константинопольського патріарха, екзархом якого в Україні був Київський митрополит, і перейшла в пряме підпорядкування Москві.

1686 року в житті Української Православої Церкви трапилася фатальна подія, коли всупереч церковним канонам Київську митрополію силоміць приєднано до Московської патріархії. Константинопольський патріарх Діонисій піддався тиску Москви та підкупленого нею турецького султана, і за 200 золотих та «сорок сороків» соболиних шкірок ухвалив цей неканонічний акт. За це 1687 року його було усунуто з патріаршого престолу собором східного духовенства.

Українське суспільство поставилося до цього без особливого ентузіазму, але й великих протестів це також на викликало. Знекровлена тривалою війною проти Польщі та міжусобними сутичками доби "Руїни", Україна прагнула спокою і миру. А заміна далекого грецького патріарха на єдиновірного Московського, здавалося б, нічим не порушувало становище Української Церкви. Тоді ніхто не міг і подумати, що мине кілька років, і братня Москва з її споконвічною самодержавницько–теократичною традицією, повністю зруйнує соборноправний устрій Української Церкви, перетворивши найдавнішу на східно – слов’янських землях Київську митрополію на звичайнісіньку єпархію у складі Російської Православної Церкви…

 Не належав до палких противників підпорядкування Москві й Іоанн Максимович. Навряд чи думав він тоді, що ці зусилля й діяльність приведуть його до далекого сибірського міста Тобольська, де він і скінчив своє життя…

 Важливу участь в долі Іоанна Максимовича відіграв відомий Чернігівський архієпископ Св. Феодосій Углицький. Маючи похилий вік та слабке здоров’я, владика Феодосій вирішив зробити молодого й енергійного «свенського» намісника своїм помічником. У 1695 році він викликав Іоанна до себе в Чернігів і запропонував йому стати архімадритом Єлецького монастиря. Максимович, який був в добрих стосунках зі святителем Феодосієм ще з часів перебування у Києві, охоче погодився взяти на себе цей нелегкий послух.

Після смерті архієпископа Феодосія, яка трапилася 1695 року, відбулися вибори владики на Чернігівську катедру.

Вобори архієреїв в Українській Парвославній Церкві відбувалися згідно давніх канонів з кількох найдостойніших кандидитів собором, у якому брали участь як духовні, так і світські особи. Подібна практика в Московській державі була незнанною: архієреїв призначав цар. Історичні джерела подають нам цікаві відомості про перебіг цих виборів чернігівського архієпископа , які відбулися 24 листопада 1695року. Серед кандидатів на архієрейську катедру були, крім Іоанна Максимовича, Новгород – Сіверський архімандрит Іларіон Лежайський, відомий пізніше своїми місіонерськими подвигами, та Лаврентій Крещонович, ігумен Троїцько – Іллінського чернігівського монастиря, талановитий духовний письменник. В листі до гетьмана Івана Мазепи, Київський митрополит Варлаам Ясинський писав, що хотів би бачити на цій катедрі Іларіона Лежайського, але якщо той за станом здоров’я відмовиться, то – архимандрита Іоанна Максимовича. Довірені особи гетьмана, а саме – генеральний обозний Борковський, чернігівський полковник Яків Лизогуб та генеральний бунчужний Іоанн Скоропадський, котрі виступали від усього Війська Запорізького, підтримали кандидатуру Іоанна Максимовича. За нього ж голосували чернігівський війт та міщани. Сам Іоанн Максимович віддав свій голос за Іларіона Лежайського. Більшістю голосів чернігівським архієпископом був обраний Іоанн Максимович. 10 січня 1697 р., за поданням гетьмана Івана Мазепи, Московський патріарх Адріан рукоположив архімандрита Іоанна в архієрейський сан. Хіротонія відбулася у московському Свято – Успенському соборі.

 До нашого часу дійшов текст благословенної грамоти патріарха Адріана архієпископу Іоанну Максимовичу та її підтвердження царем Петром від 21 січня 1697 року. Зокрема цар Петро проголошував "Генваря в 1 день нынешнего настоящего года писал к нам подданный наш Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетман Иван Степанович Мазепа, что при съезде и собрании в городе Чернигове всех членов духовных при присланных богомольца нашего Преосвященного Варлаама Ясинского, митрополита Киевского и Галицкого и Малые России, духовных особах и при его, подданного нашего, посланных, – обрали единогласно во архиепископы в Священном Писании благоразумного, и благоискусного, и могущего врученную себе паству соблюдати Иоанна Максимовича".

 Позитивно характеризував новообраного архієрея і патріарх Адріан: "муж благ и из юношеских лет монашеским житием в добродетелях украшен, и в преспеянии начальства пречестных монастырей известен, полн страха Божия и твердости духовныя, любитель премудрости в благолепии церковнем усерднейший желатель, и правление дома и епархии Черниговской благословне стежа".

 Чернігівською паствою владика Іоанн Максимович керував 14 років. На думку біографів святителя саме на цей період припадає найвищий розквіт його просвітницької та проподівницької діяльності. За короткий час новообраний архієпископ здобув глибоку пошану та любов серед людей. Часті архієрейські Богослужіння, яскравий талант оратора – проповідника, благодійництво та допомога знедоленим, постійні турботи про піднесення освітнього та морального рівня духовенства, особисте подвижницьке життя – все це, за висловом церковного історика Івана Власовського, утвердило серед віруючих високий авторитет святителя.

Оповідають, що на початку свого архієрейського служіння, Іоанн Максимович тяжко занедужав. Небезпечна хвороба, що супроводжувалась гарячкою, надовго уклала його, знесиленого , до ліжка. І коли вже здавалось, що ось -ось останні сили покинуть хворого, преосвященнійший покликав до себе келейника і несподіванно наказав на завтра готувати все для архієрейської служби. Келейник вважав, що хворий владика марить, але ослухатись не насмілився. На ранок трапилось диво: святитель Іоанн прокинувся зовсім здоровим, прийшов до храму і з великим піднесенням відслужив Божественну Літургію. Під час натхненної проповіді він пояснив усім вірним, що напередодні в маренні з’явився йому спочилий святитель Феодосій Углицький і сказав : «Не сумуй, брате! Господь почув молитви твої, і ти будеш здоровий. Вставай і готуйся правити Літургію, – це тобі і знамення!» Тоді ж Іоанн Масимович склав віршовану «похвалу» святителю Феодосію, в якій вже тоді відзначив нетлінність його мощів. Для домовини святителя владика розпорядився збудувати "муровану печерку" в фундаментах Борисоглібського собору. Вже від того часу, з благословення владики Іоанна, віруючі почали звертатись до молитвенного заступництва Св. Феодосія перед Престолом Божим, хоча офіційне прославлення цього святого відбулося значно пізніше – 1896 року.

Надзвичайно важливою справою в житті як самого Іоанна Максимовича, архієпископа Чернігівського, стало закладення у 1700 році Чернігівського колегіуму. Палкий прихильник високої освіти, Максимович енергійно зайнявся облаштуванням і впорядкуванням цього навчального закладу, перетвореного ним з «латинської» школи Борисоглібського монастиря, яку ще 1671р перевів з Новгород – Сіверська до Чернігова його славний попередник Лазар Баранович. Для новоствореного Колегіуму владика Іоанн не тільки перебудовує старовинний мурований будинок, що раніше належав монахам – домініканцям, але й будує при ньому велику вежу – дзвіницю з Церквою Івана Богослова (1700 – 1702 рр.)

Новостворений навчальний заклад на тривалий час отримав назву "Чернігово – Максимовичевський Олімп". Цей Колегіум не був у звичайному розуммінні духовною семінарією. Він продовжував найкращі традиції братських шкіл ХVІ-ХVІІст та славнозвісної Києво – Могилянської Колегії. У ньому навчалися не лише діти духовенства та шляхти, але й нащадки міщанських та козацьких родів, при чому деякі учні мешкали при цьому закладі на повному пансіоні. Спочатку в Колегіумі відкрили тільки три класи: «фара», «інфіма» і «граматика», але з 1705 року додали ще три: «риторика», «піїтика» та «діалектика». При Колегіумі й діяла велика бібліотека, якій поклав початок ще архієпископ Лазар Баранович. Іоанн Максимович не тільки збільшив і упорядкував цю бібліотеку, але й влаштував для неї спеціальне книгосховище. Наприкінці ХVІІІ ст, за свідоцтвом О. Шафонського, ця бібліотека нараховувала понад 1000 томів книг та рукописів.

Найближчими сподвижниками та помічниками Іоанна Максимовича по чернігівській катедрі стали такі відомі просвітителі, як префект колегіуму і намісник Антоній Стаховський – талановитий адміністратор, педагог та духовний письменник, який згодом замінив Максимовича на архієрейській катедрі, ієромонарх Герман Кононович, який 1707р видав Новий Заповіт з власними примітками, Іларіон Лежайський – викладач Колегіуму, який став найближчим помічником владики в далекому Тобольську, Дмитрій Туптало майбутній святитель Ростовський, якого 1696р Максимович прикликав архімандритом Єлецького монастиря, Лаврентій Крещанович наіменований архімандритом Іллінського монастиря, тощо.

 Владика Іоанн підтримував добрі приятельські взаємини і з гетьманом Іваном Мазепою, столиця якого Батурин знаходилася в межах Чернігівської Єпархії. Ясновельможний меценат взяв Чернігівський Колегіум під свою опіку, неодноразово жертвував значні кошти на будівництво й утримання цього закладу. Гетьман допоміг Іоанну Максимовичу збудувати при катедрі папірню, яка постачала папір для видання книжок духовного та навчального змісту. Відомо, що 1701 року гетьман І. Мазепа власноручним універсалом пожалував Чернігівській катедрі «рудню Неданчицьку», прибутки від якої спрямувались на «фундуючуюся каменную звонницу» та «для удовольствования скудостей всяких кафедральних». Цим же універсалом гетьман на цілий рік звільняв катедру від обов’язків віддавати частину виробленого на цій рудні заліза до військового скарбу. 1705 р. з благославення владики Іоанна Антоній Стаховський видав у Чернігівській друкарні книгу «Зерцало от Писанія Божественного», в якій вихваляв гетьмана Івана Мазепу за його благодійництво цьому навчальному закладу:

«Ну а твій гербовий хрест, вельможний гетьмане,

 учням золотим ключем мудрості постане.

А що відчинивсь палац тих наук забутих,

Чи ясніше розказать, у непам’ять збутих, –

Влада це твого хреста, що сюди камени

У Чернігівські внеслись мудрії Атени…

Чим же твій гербовий хрест нас ударував був?

Щоб Ліцей оцей постав, дозвіл нам подав був.

Тож, вельможний пане, те дати тобі маєм:

Квітом цих нових наук скроні увінчаєм».

 Проявив себе архіпастир і як енергійний церковний адміністратор та господарник. Як свідчить історик В. Модзалевський, Іоанн Максимович, керуючи єпархією ретельно, входив в усі справи своєї катедри: купляв двори, що віддавалися потім в аренду, грунти, городи, пляци, заселяв незаселені місцевості селами, розпоряджався катедральними маєтностями, віддавав розпорядження про тривалість панщини (не більше 2 днів на тиждень), обмежуючи тим самим зловживання управителів та зменшуючи визиск селян, що працювали на катедру, тощо. Від 1698р. за розпорядженням владики в усіх монастирях єпархії заведено «пом’яники» («синодики») для поминання жертвувачів та благодійників. Пом’яник при архієрейському домі носив назву: «Синодик благословенієм и повеленіем ясне в Богу Перосвященного его милости отца Іоанна Максимовича, архієпископа Черниговскаго сооруженный в літо 1698.»

При дієвій підтримці гетьмана Івана Мазепи єпіскоп Іоанн Максимович розгорнув активну книговидавничу діяльність, проявивши себе не лише талановитим богословом, але й яскравим духовним поетом. Серед найголовніших праць, виданих коштом і трудами владики Іоанна, назвемо наступні:

1)     «Феатрон, или позор нравоучителный» (витримав три видання, 1703– 1708 рр.) – велика за обсягом книга (30 глав, 410 листів тексту), написана прозою та віршами і видана у Чернігові, яка містить в собі роздуми про сутність влади та моральні обов’язки людей, виконуючих функції духовних і світських начальників.

2)      «Алфавіт, рифмами сложенній от Священного Писанія» (Чернігів, 1705) – збірник повчальних приповістей та короткі житія святих, запозичені з різних джерел і перекладені автором у популярну віршовану форму.

3)     «Богородище Діво, радуйся…» (Чернігів, 1707)

4)     «Отче наш» (Чернігів, 1709р.)

5)     «Толкование на 50-й псалом» (Чернігів, 1707)

Останні три праці – моральні повчанння та роздуми з приводу відповідних молитв.

6)     «Осмь евангельских блаженств» (Чернігів, 1709)

7)     «Царскій путь Креста Господня, вводящій в живот вічний, или нравоученіе, как должно носить Крест Христов» (Чернігів, 1709)

8)     «Богомысліе в пользу правоверных» (Чернігів, 1711)

9) «Иліотропіон, або сообразованіе человеческой воли с Божественной изобразующій» (Чернігів, 1714).

Останні дві праці – переклад з латини, із запозиченням праць західних християнських авторів (католиків і протестантів), адаптованих для православного читача. На авторитетну думку професора Ніжинського історико – філологічного інституту І.А.Максимовича, «Иліотропіон» – власноручний твір владики Іоанна, написаний ним латиною в якості курса лекцій для студентів Києво – Могилянської Колегії, пізніше перекладений ним же самим на «словенороський язик».

 Серед менш відомих праць Іоанна Максимовича називають також дві книги, що побачили світ у Чернігівському Іллінському монастирі, а саме: «Царица Неба и земли» та «Рассужденія о Боге».

Здебільшого літературно – богословські праці Іоанна Максимовича – це перекладені у прозово – віршовану форму біблійні та повчальні тексти, богословсько – філософські приповісті та компіляції, розраховані на широке коло читачів, а в першу чергу – на студентів Чернігівської Колегії, як про це писав сам автор в передмові до «Алфавіту»: «Се ти Черніговскіе Афины духовну Предгагают трапезу, книгу рифмословну».

Зауважимо, що російські автори критично ставилися до літературно – богословських вправ Іоанна Максимовича. Наявність в його працях прямих запозичень з творів західних авторів, зокрема ієзуіта Дрекселія, протестанта Гергарда та інших християнських авторів, нерідко трактувалися як єресь і пряме відхилення від православ’я. На цій підставі ряд книг Іоанна Максимовича, зокрема «Богомісліє» та «Осмь євангельских блаженств» були заборонені царським указом від 1720 року як такі, що неузгоджуються з московським вченням.

 Подібній критиці та забороні неодноразово піддавалися богословські праці й інших українських авторів, зокрема Петра Могили, Інокентія Гізеля, Йоникія Галятовського, Стефана Яворського та інших. Можна впевнено говорити про певну недовіру з боку Московської православної школи до всієї Української Православної традиції. Відкритісь останньої для діалогу та полеміки із Заходом в Москві завжди розцінювали як «таємне уніатство», «єресь», «західництво», звинувачували українців у "штучності" богословської системи, тощо, забуваючи, що своєї теологічної школи в цей час в Росії зовсім не було і що вона склалася лише у ХІХ ст. на грунті тієї ж таки "Київської вченості”, занесеної вихованцями Києво – Могилянської Колегії.

Про наявність західних впливів у творчості Іоанна Максимовича писав свого часу і відомий історик церкви архієпископ Філарет (Гумілевський): «В мові творі в Максимовича, як в мові й інших південних (себ-то – українських – О.М.) сучасників, багато слів і зворотів латинських, польських, простонародних; вірші – силабічні, але за змістом вони заслуговують уваги, дихають щирим благочестям, з думками повчальними й розумними».

 Сучасна українська культурологічна думка дещо поіншому оцінює значення поетичної творчості Іоанна Максимовича. Головною рисою її було те, що він вкладав новий філософський зміст в архаїчні форми шкільного віршописання, характерні для української бароккової літератури кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. В повчальних притчах святителя Іоанна зустрічаємо нові мотиви, які дають можливість скласти уявлення про філософські та етичні проблеми, що турбували найкращих пердставників української інтелектуальної еліти того часу.  На думку сучасних дослідників, глибокі та змістові вірші – притчі Іоанна Максимовича з їхньою вишукано – архаїчною зовнішньою формою могли б прикрасити сторінки кращих європейських поетичних антологій ХVІІ-ХVІІІ століття.

Але, заради справедливості відзначимо, що не всі із сучасників прихильно ставилися до поетичної творчості владики Іоанна. Так, його співвихованець по Києво – Могилянській академії Дмитрій Туптало (Ростовський), котрий також вшанований Православною Церквою як святий, у 1707 році, отримавши в подарунок книгу І.Максимовича «Богородице Діво», в листі до митрополита Стефана Яворського незадоволено писав: «Бог дал тем виршеписцам типографии, и охоту, и деньги, и свободное житие. Мало кому потребные вещи происходят». Тут на оцінці святителя Дмитрія, можливо, позначилося й те, що особисті стосунки поміж двома архієреями були не досить приязними через майновий конфлікт: гетьман І.Мазепа свого часу відібрав маєтність у Новгород-Сіверського монастиря, яким управляв Дмитрій Ростовський і передав Чернігівській катедрі.

(див. закінчення)

Категорія: Мої статті | Додав: asmor (08.05.2011)
Переглядів: 1272 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 3.0/5
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: