Форма входу

Категорії розділу

Мої статті [45]

Пошук

Наше опитування

Чи цікавлять Вас рідкісні книги?
Всього відповідей: 54

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Locations of visitors to this page
завантаження...
[28.07.2015][Мої статті]
РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОГО БАТУРИНА 2013-2014 рр. ПАЛАЦИ ІВАНА МАЗЕПИ ТА КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО (0)
[10.02.2014][Мої статті]
135 років з дня народження Олександра Якимченка (0)
[20.11.2013][Мої статті]
Українці, які створили імперію. Універсальний бюрократ Безбородько (0)
[17.11.2013][Мої статті]
Слово Просвіти (0)
[18.10.2013][Мої статті]
Олександр Безбородько (0)
[01.09.2013][Мої статті]
European Old Printed Books of 16 Century in the Librarian Stock Collection of the Nizhyn State University named after Nikolay Gogol (1)
[04.07.2013][Мої статті]
До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради" (1)
[04.07.2013][Мої статті]
До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради" (0)
[10.06.2013][Мої статті]
ІВАН ГЕОРГІЙОВИЧ СПАСЬКИЙ - ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ-НУМІЗМАТ (0)
[28.03.2013][Мої статті]
До 240-річчя від дня народження Ю.Ф.Лисянського (0)
Понеділок, 21.08.2017, 09:35
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ РІДКІСНОЇ КНИГИ Ніжинського держуніверситету

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

Морозов О.С. Справа академіка К.В.Харламповича (початок)

Олександр Морозов

СПРАВА  АКАДЕМІКА 

КОСТЯНТИНА ХАРЛАМПОВИЧ


В Музеї рідкісної книги та бібліотеці Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя зберігається чимало книжок з приватних зібрань видатних діячів вітчизняної науки та культури. На особливу увагу заслуговують  видання з автографами та екслібрисом видатного історика, професора Казанського університету, доктора церковної історії Санкт-Петербурзької духовної академії, члена-кореспондента Російської Академії Наук, дійсного члена Всеукраїнської Академії Наук, людини складної, драматичної долі Костянтина Васильовича Харламповича (1870-1932).

Як історик К.В.Харлампович належав до старої наукової академічної школи. Хоча через драматичні обставини життя головна праця вченого так і залишилася незавершеною, ім’я К.В.Харламповича та його науковий доробок навіки вписані в українську історіографію, а його дослідження з історії Західно-Руської церкви (Київської митрополії) та шкільної освіти доби феодалізму на теренах України та Білорусі XVI-XVIII ст. досі не втратили своєї вагомості та актуальності.

Народився К.В.Харлампович 18 серпня 1870 року в селі Рогач Берестейського повіту Гродненської губернії (Білорусь) в родині православного парафіяльного священика. Початкову освіту отримав у духовних школах, навчався у Віленській духовній семінарії. Прагнення здобути вищу освіту привело юного семінариста до Санкт-Петербурзької духовної академії, курс якої він успішно закінчив у 1894 році [1].

Коло наукових зацікавлень молодого вченого визначилось досить рано. Як відзначав відомий український історик В.Біднов, "з часів студентства К.Харлампович цікавився переважно минулим України: стародавні її школи та освіта взагалі, культурне становище українського народу були улюбленими предметами його досліджень”[2]. За часів навчання в Академії ці інтереси вченого знайшли вагоме підґрунтя, стали набагато глибшими, адже в цей час тут складається оригінальна наукова школа, що займалася вивченням церковної старовини Західної Русі (України та Білорусі). У цьому напрямку працювали відомі санкт-петербурзькі вчені професори академії М.Коялович, І.Чистович, П.Николаєвський, П.Жукович та ін. [3]

Після закінчення академії К.В.Харлампович був направлений викладати латинську мову і "цивільну” історію в Казанську духовну семінарію. З 1900 року він додатково викладав церковну історію в Казанському університеті, де 1909 року отримав посаду виконуючого обов’язки екстраординарного, а згодом – ординарного професора [4].

Вже у цей час молодий історик друкує численні статті та дослідження з церковної історії, з історії Казанської єпархії та шкільництва в ній, досліджує пам’ятки церковного письменства. У 1898 році в Казані виходить друком капітальна монографія вченого "Западно-Русские православные школы XVI и начала XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православия”, в основу якої К.В.Харлампович поклав власну дисертацію на ступінь магістра богослов’я, захищену на базі Санкт-Петербурзької духовної академії. Це було перше ґрунтовне дослідження, в якому детально і систематично розглядалася діяльність православних братств та братських шкіл на теренах України і Білорусі часів польського панування. Російська Академія Наук відзначила вихід цієї визначної праці, нагородивши її автора престижною "Уварівською” премією [5].

Ще більшого успіху приніс автору виданий ним у 1914 році перший (і на жаль єдиний) том із замисленого тритомного дослідження "Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь”. Ця друга ґрунтовна праця історика стала його докторською дисертацією, за яку К.В.Харлампович отримав ступінь доктора церковної історії Санкт-Петербурзької духовної академії [6].

Використовуючи ще не введений до наукового обігу архівний матеріал, К.В.Харлампович поставив собі за мету вивчити ту роль, яку відіграли вихідці з України, у тому числі вихованці Києво-Могилянської академії, працюючи на культурно-просвітницькій ниві в Росії від середини XVI ст. до початку царювання Катерини ІІ (1762 р.).

Відзначаючи важливість впливу українців на всі сфери культурного життя у Росії, К.В.Харлампович зауважував, що українці ("малороси”) як народність "більш культурна, більш витривала, більш, так би мовити, вперта і косна” повсюди переважали росіян ("великоросів”). Там, де українці переселялися на російські землі і колонізували їх, вони "переймали від великоросів мову, залишаючи їм водночас свої пісні, свої звичаї, побутові риси”. Незважаючи на певні негативні риси (це, на думку К.В.Харламповича, – фанатизм, аристократизм, зверхність до нижчих прошарків та запобігливість перед вищими, любов до розкошів, схильність до діалектичних дискусій, латинська мова та мертва схоластика у навчанні), устрій внутріцерковного життя в Україні відзначався позитивними тенденціями. Зокрема, тут зберігалися "виборність усіх церковно-ієрархічних посад та широка участь парафіян у справах церкви, що знайшло свою реалізацію в діяльності братств”. У той же час у Московській державі XVI-XVII ст. церковний устрій характеризувався "бюрократизмом, безправністю духовенства, повним підпорядкуванням його державній владі” [7].

Працюючи над І-м томом "Малороссийского влияния”, автор зібрав чимало додаткового матеріалу і вже тоді задумав продовжити цю монографію. У II-му томі К.В.Харлампович планував подати огляд літературної та вченої діяльності украї­нців, що працювали в галузі освіти, зокрема, таких визначних діячів, як Єпифаній Славінецький, Симеон Полоцький, Димитрій Росто­вський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович та багатьох інших менш відомих їх співвітчизників. ІІІ-й том дослідження, за задумом автора, повинен був підбити підсумок всієї праці і присвячував­ся розгляду церковно-адміністративного, місіонерського, догматичного та наукового впливу українців на всі сфери культурного, освітнього та духовного життя в Росії [8]. На превеликий жаль, світова війна, бурхливі революційні події та лихоліття громадянської війни не дозволили вченому довести до кінця його надзвичайно важливу працю.

Перший том "Малороссийского влияния”, що побачив світ у 1914 році, знайшов схвальний відгук серед істориків і громадськості як Росії, так і України. К.В.Харламповича запрошують взяти участь у ХVІ Археологічному з’їзді у Пскові, а 24 квітня 1915 року Імператорське Товариство Історії та древностей Російських прису­дило автору премію імені Г.Ф.Карпова. У 1916 році К.В.Харлампович стає членом-кореспондентом Російської Академії Наук.

Вагомий внесок історика у вивчення української історії не лишив­ся непоміченим і в Україні. 4 червня 1919 року новостворена Українська Академія Наук на спільному зібранні обрала К.В.Харламповича своїм дійсним членом по кафедрі Історії Української Церкви. Враховуючи важливість теми, яку розробляв історик, УАН доручила йому продовжувати цю роботу і водночас запросила К.В.Харламповича переїхати до Києва [9]. Але отримавши це запрошення, історик так і не зміг своєчасно ним скористатись. В умовах тодішньої розрухи цей переїзд був дуже небезпечним і вимагав значних фізичних та матеріальних витрат для родини, що складалася з п’ятьох осіб – самого Костянтина Васильовича, його дружини Віри Петрівни та трьох дорослих дітей, що навчалися у казанських вузах.

В листі до неодмінного секретаря УАН академіка А.Ю.Кримського, датованому 3 серпня 1920 року, К.В.Харлампович пояснював затримку з переїздом складними військово-політичними обставинами, в яких перебувала в ті часи Україна і, зокрема Київ, що неодноразово переживав зміни влади та переходив "з рук в руки”. "Хоча я особисто вважаю, – писав К.Харлампович, – що тепер вже остаточно доля його визначилась, але обережні люди говорять, що й дотепер становище не є досить сталим. Приходиться ще чекати, тим більше, що Київ переживає труднощі і продовольчі, і паливні. Та ще й не легка дорога з Казані. Ось причини, через які я все ще не зважився переїхати в Україну”. У той самий час К.В.Харлампович не відмовлявся від роботи в Академії, підтверджував, що готовий виконувати її завдання та співпрацювати в академічних виданнях [10].

Революційні зміни в країні негативно позначилися на долях багатьох тисяч людей. Не могли обійти вони й відомого історика. Після скасування Казанської духовної семінарії та реформи навчання у Ка­занському університеті, професор церковної історії виявився ніко­му непотрібним. Але К.В.Харлампович і в цей важкий час не припиняє педагогічної діяльності. Перебиваючись мізерними заробітками, він викладає протягом 1921-1922 років математику в Казанській військовій школі та латину у фармацевтичному технікумі. 3-го січня 1921 року вчений змушений був подати до Наукового відділу Наркомосу клопотання про надання йому фінансової субсидії для продовження науково-дослідницької діяльності. Зокрема, він писав: "Декілька років тому я приступив до виконання величезної наукової роботи – з’ясування впливу малоросійської культури на великоруську. Праця, що була замислена в обсязі одного тому, виросла в процесі накопичення матеріалів до таких розмірів, що 1-й том її, котрий вийшов 1914 року, зайняв 878 стор. великого формату, окрім 24 сторінок передмови і 66 сторінок указателя... Але це тільки початок моєї роботи. Том ІІ, для котрого вже зібрано величезний матеріал, чекає редакторської обробки та видання... Прийдеться ще раз побувати у Москві для доповнення його даними з рукописів, що заново надійшли до московських архівів, бібліотек та музеїв... Одночасно буде збиратися матеріал і для ІІІ тому дослідження... Це досить своєчасно і диктується нагальною потребою” [11].

Але для радянських чиновників тих часів дослідження церковної історії не вважалось актуальною проблемою. К.В.Харлампович не тільки не отримав грошової субсидії, але невдовзі навіть був репресований. 20 вересня 1924 року вченого заарештували, залишивши родину без жодних засобів до існування [12]. Відомого академіка двох Академій звинуватили у "зберіганні та розповсюдженні контрреволюційної літератури” (якою, на думку слідчих з ГПУ, були "Известия” Казанського товариства археології, історії та етнографії) та "приховуванні церковного майна”. Пізніше, в одному з листів до керівництва Російської Академії Наук, К.В.Харлампович так пояснював причини свого арешту: "у моїй справі немає рішуче нічого політичного, її побудовано на науковому, так би мовити, фундаменті. Я постраждав як голова Товариства археології, історії та етнографії при Казанському університеті, моє керівництво яким декому не сподобалось. Причепилися до видань Товариства, і, перетлумачивши їх загальний характер, піддали мене покаранню за запідозрені наукові переконання, навіть не мої, а інших членів Товариства, у статтях яких побачили мало готовності проводити точку зору історичного матеріалізму... Наскільки неміцний той грунт, на якому побудовано звинувачення, видно з того, що неофіційно мені тепер приписують зовсім інший злочин – участь у приховуванні церковного майна... Я особистої участі в цій операції не брав, хоча й був головою Казанського відділу у справах музеїв, але весь час пролежав у сипному тифу”. Після арешту вчений вимагав, щоб його справу передали до суду, але побоюючись виправдального вироку, ГПУ вирішило розправитися з ним адміністративним шляхом: без суда і слідства К.В.Харламповича відправили на заслання до Киргизії строком на три роки. Незважаючи на свавілля влади, Костянтин Васильович виявив неабияку мужність та стійкість, не визнавши за собою провини. З обуренням він писав: "Я розумію, що престиж влади вимагає наполягати на виконанні того вироку, що був мені винесений колегією ОГПУ. Але я не бачу, який є державний сенс в усуненні мене, члена двох Академій Наук, від наукової діяльності і в тривалому розлученні мене з родиною, опіки якої я, людина вже немолода, так потребую.” [13]

Місцем відбування покарання для вченого визначили далеке киргизьке містечко Тургай Актюбинської губернії, де К.В.Харламповича за жалюгідну платню примусили працювати рахівником у повітовому виконкомі.

Неодноразові звернення К.В.Харламповича, і особливо його дружини Віри Петрівни до різних урядових інстанцій, наукових установ і товариств, громадської правозахисної організації "Допомога політичним в’язням”, очолюваної дружиною письменника М.Горького К.М.Пєшковою, фактично нічого не дали. В листі до "всесоюзного старости” М.І.Калініна Віра Петрівна Харлампович так змальовувала тяжке становище свого репресованого чоловіка: "засланий тепер у таку далечінь і в такий пункт, де немає можливості ні наукою займатись, ні отримати служби, він перебуває в стані людини, яка позбавлена в Радянській Росії громадянських прав і можливості утримувати себе і родину протягом довгих трьох років, не рахуючи попереднього п’ятимісячного сидіння у казанських тюрмах та підвалах. Пляма політичної неблагонадійності, у якій він тільки запідозрений, але не міг бути звинувачений (бо тоді справу було б передано до суду), лежить тепер не тільки на ньому, але й на усій його родині”. Стурбованість долею вченого висловили його колеги по Російській та Українській Академіям Наук, але й їхні клопотання мало чим полегшили становище К.В.Харламповича. Так, наприклад, клопотання ВУАН радянські репресивні органи витлумачили однозначно: заступник начальника Казанського ГПУ прямо заявив арештанту, що той просто хоче "втікти на Україну” [14].

Особливе занепокоєння долею К.В.Харламповича виявив академік ВУАН Михайло Сергійович Грушевський, який щойно 1924 року повернувся з еміграції до Радянської України. Повернення всесвітньо відомого історика, колишнього голови Української Центральної Ради та першого Президента УНР, а також обрання його на академіка радянська влада використала, у першу чергу, для покращення свого міжнародного авторитету. Користуючись своїм "особливим становищем”, Михайло Сергійович розгорнув не тільки наукову, але й енергійну правозахисну діяльність, рятуючи від репресій своїх колег вчених. З К.В.Харламповичем його зв’язували давні приятельські взаємини. Обидва історики близько познайомилися ще в Казані, де з осені 1916 року запідозрений в "австрофільстві” М.С.Грушевський разом із сім’єю відбував адміністративне заслання під наглядом російської поліції. Спочатку заарештованому у Києві М.С.Грушевському визначили місцем заслання далекий Симбірськ, але згодом, завдяки клопотанню Російської Академії Наук, історику дозволили переїхати до університетського міста Казані, де Михайло Сергійович нарешті зміг продовжити наукову роботу. У Казані М.С.Грушевський провів близько року. Тут доля і звела його з родиною К.В.Харламповича [15]. Згодом ці дружні стосунки поміж двома академіками знайшли несподіване продовження.

Дізнавшись про біду, що трапилася з К.В.Харламповичем 1924 року, М.С.Грушевський став клопотатися про дозвіл репресованому вченому переїхати в Україну. Саме з ініціативи Михайла Сергійовича К.В.Харламповича включили до складу відразу двох комісій ВУАН – Старої історії України та Археографічної. Це дозволило не тільки залучити опального історика до наукової роботи, головним чином у вигляді наукових публікацій та рецензій в академічних виданнях, але й підтримати його та  родину матеріально. Надзвичайно важливою була й моральна підтримка, яку надавав М.С.Грушевський. Про це свідчить, зокрема, лист К.В.Харламповича до рідних в Казань, надісланий з Тургаю 9 липня 1925 року. "У 3-ій книжці "України”, – писав К.В.Харлампович, – знайшов свою замітку про книгу Пічети, але так скорочена, що зайняла лише три сторінки без малого. Скорочення здіснене так вміло, що майже не можу згадати, що випущено... Повністю моє прізвище, а в оглаві книги з титулом "академік”. З цим же титулом надрукована "Малоросійська пісня” 1791 року (запозичена мною з Молостовського збірника, що нині належить Товариству археології, історії та етнографії). У передмові я говорю: цю пісню "я подаю (до друку) не можучи в нинішніх обставинах мого життя зробити розвідки, чи вона була кому-небудь уже звісна та згадувана в друку”. Мене здивувала і навіть кинула у піт звістка у "Хроніці”, де, у замітці про діяльність Археографічної комісії ВУАН після згадки, чим займались окремі члени комісії акад. Грушевський, Василенко, Перетц, надруковано буквально наступне: "Акад. К.В.Харлампович готовив до друку українські літературні пам’ятки ХVІІІ ст. ” Але потім здогадався, що тут мається на увазі видання мною відомого листування козаків з султаном та "Малоросійська пісня”. В усякому випадку, дякувати М.С. (Грушевському – О.М.) за таке заохочення моїх праць – після казанської "оцінки” [16].

За час перебування на засланні К.В.Харлампович написав чимало повідомлень та рецензій, котрі були надруковані у часописі "Україна” та інших академічних виданнях, а також самостійно вивчив українську мову, якою до цього часу не володів. Весь цей час М.С.Грушевський листувався з К.В.Харламповичем, повідомляючи про стан справ в Академії та керуючи його науковою роботою. Водночас Михайло Сергійович не залишав спроб матеріально полегшити життя репресованого вченого, клопотався за нього перед Особливою нарадою при Раднаркомі СРСР, керівництвом Головнауки у Харкові, намагався використати для цього й особисті зв’язки. За його дорученням справою К.В.Харламповича у Москві займався аспірант В.Юркевич [17]. Але усі ці зусилля не мали жодного успіху. До того ж становище самого Грушевського було дуже непевним: він сам перебував під пильним наглядом ГПУ. Академіка оточували таємні інформатори і провокатори, його листування регулярно перлюструвалося. Як видно з опублікованих останнім часом таємних документів з архіву ГПУ-НКВД, під контролем державної політичної поліції було й листування М.С.Грушевського з К.В.Харламповичем. Не сприяла зміцненню становища М.С.Грушевського і постійна ворожнеча з віце-президентом ВУАН С.Єфремовим та її неодмінним секретарем А.Кримським. Рішучий злам в становищі Академії та особисто М.С.Грушевського відбувся з приходом на посаду Наркома освіти М.О.Скрипника. 31 березня 1927 року останній особисто відвідав Академію і провів спільне зібрання академіків. Скориставшись нагодою, на зібранні виступив М.С.Грушевський, і, зокрема, знову порушив питання про повернення із заслання К.В.Харламповича. Відповідь Скрипника була дуже різкою і вразила навіть недоброзичливців Грушевського. Так, С.Єфремов у щоденнику писав, що М.С.Грушевський мусив вислухати "начальницького покрику, мов школяр, пійманий на шкоді”. " Я не знаю справи Харламповича, – промовив розгніваний нарком, – але за щось же його покарано, були, напевне, якісь до того підстави... Я обіцяв, що зроблю все, щоб полегшити роботу академікам... Коли ж вони робили заяви проти радянської влади або друкували пасквілі за кордоном, то, звичайно, ні на які пільги чи сприяння сподіватись вони не можуть. З ворогами ми поводитемось як з ворогами” [18].

Але М.Скрипник на цьому не зупинився і невдовзі домігся перегляду особового складу академіків ВУАН. 9 березня 1928 року розширена колегія Наркомосу УСРР розглянула питання про затвердження дійсних членів ВУАН. Стосовно двох академіків по кафедрі історії церкви, К.Харламповича та Ф.Міщенка, прийнято рішення "визнати неможливим затвердити таких осіб з політичного та ідеологічного боку та у зв’язку з недостатньою їх кваліфікацією”. Підставою для цього твердження стало те, що ці вчені свого часу були професорами духовних навчальних закладів. Ця подія викликала велике незадоволення в академічних колах і, за висловом академіка М.Василенка, була розцінена як початок "ломки Академії” [19].

Виключення зі складу академіків болюче вдарило 58-річного Костянтина Васильовича Харламповича. Тим більше для нього це було серйозним ударом, що 1927 року нарешті скінчився термін його заслання. Але переїхати до Києва науковцю не дозволили, і він змушений був добувати ще два роки заслання, на цей раз у Ніжині, куди Харлампович приїхав на початку 1928 року. 25 травня 1928 року вже згадуваний нами С.Єфремов робить у щоденнику наступний запис: "Приїхав Харлампович – найгіршої для себе години, коли його... викинуто з академії. Одбув своє заслання в Тургаї і думав, що врешті матиме святий спокій коло наукової роботи в Києві. Сталося інакше. До того ж і жити йому в Києві не дозволено – мусив оселитися в Ніжині... Складає враження серйозної і порядної людини” [20].

 Оселився вчений у будинку Івана Григоровича Турцевича, професора стародавньої історії Ніжинського історико-філологічного Інституту. Тоді ж до нього змогла приїхати і дружина Віра Петрівна. Але нещастя продовжували переслідувати родину Харламповичів. Після перенесених поневірянь Віра Петрівна тяжко захворіла і радість зустрічі була короткою: невдовзі вона передчасно померла... [21]

Перебуваючи у Ніжині, К.В.Харлампович, здоров’я якого теж було суттєво підірване важкими умовами життя на засланні, не схилився перед ударами долі і не облишив серйозної наукової роботи. Співпрацюючи у бібліографічному відділі часопису "Україна” та Педагогічній комісії Історико-філологічної секції ВУАН, Історик продовжував друкувати статті та рецензії в різних академічних виданнях. У цей час з ініціативи М.С.Грушевського в Ніжині створюється науковий осередок, до складу якого увійшли як старі наукові кадри, так і молоді викладачі Ніжинського Інституту Народної Освіти Д.І.Абрамович, К.Ф.Штепа, А.Г.Єршов, І.Г.Турцевич, М.Н.Петровський, О.І.Покровський, Є.А.Рихлик, В.І.Рєзанов, М.М.Бережков та інші. До цього гурту визначних істориків та філологів прилучився і К.В.Харлампович. Одночасно історик досліджував місцеві архіви, зокрема архів Ніжинського грецького братства та магістрату, що містив унікальні документи ХVІІІ-ХІХ ст. Результатом його кропіткої праці стала публікація 1928 р. у часописі "Архівна справа” нарису "Архівна спадщина ніжинських греків”. А в наступному 1929 р. побачила світ перша частина його фундаментального дослідження – "Нариси з історії грецької кольонії в Ніжені ХVІІ-ХVІІІ ст. ” У передмові до "Нарисів” К.В.Харлампович, згадуючи своїх попередників у вивченні історії ніжинських греків, писав: "Щодо мене, то я, випадковий гість у Ніжині, теж зробив спробу вивчити грецькі архівні справи... Відсутність багатьох справ у Ніжинському архіві – з одного боку, з другого – неможливість для мене, через умови мого життя, використати архіви харківські, московські, тощо, примусили мене одмовитися од думки скласти історію ніжинської грецької колонії. Я поставив собі обмежену мету: дати кілька нарисів з історичного життя грецької общини, поповнюючи й спростовуючи те, що вже друкувалося про греків”. Незважаючи на таку скромну оцінку автором своєї праці, до останнього часу це дослідження лишається найповнішою науковою розвідкою про ніжинських греків [22]. (Далі буде)

Категорія: Мої статті | Додав: asmor (05.03.2011)
Переглядів: 1041 | Теги: Харлампович, академік, Ніжин, ВУАН, Музей рідкісної книги | Рейтинг: 3.3/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: